Можна прочитати і повторити.
І знову я розкажу про те, як менш ніж за дві доби здолати 1 тисячу 600 кілометрів, майже вкластися у вихідні й побачити купу цікавого.
Коли ми з подругами повертаємося з таких поїздок, нас знову і знову запитують: «Як так можна?»
Так, можна за один день поїхати з Кременчука кудись далеко, побачити щось нове й цікаве та повернутися тим же потягом.
Але все по порядку. Цього разу ми знову обрали Тернопільщину, тому що в Тернопіль наші кременчуцькі потяги Кременчук — Перемишль та Кременчук — Мукачево прибувають дуже зручно. О шостій ранку ти вже у цьому файному місті.
А назад потяг вирушає о 23:00. Тобто є практично цілий день, щоб щось подивитися, погуляти, обрати нові маршрути. Ба більше — можна ще й поїхати кудись самою областю.
Ложка дьогтю
Знову у нас виникли проблеми з покупкою квитків. Уже в потязі я зрозуміла, чому це так. Їдуть пасажири через турфірми, їдуть дитячі організовані колективи на якісь виступи — і вони купують квитки оптом. І, напевне, у налаштуваннях є перевага для таких покупців навіть тоді, коли звичайні пасажири ставлять автовикуп.
Дивом, але нам вдалося вихопити квитки і туди, і назад. Щоправда, цього разу дія державної підтримки на три тисячі кілометрів не була застосована — нам просто відмовили. Тож квитки брали власним коштом.
До речі, про ціни. Туди ми їхали плацкартом, і квиток із постіллю обійшовся приблизно у 300 гривень. Назад їхали купе — це вже близько 600 гривень. Тобто дешевше, ніж поїхати з Кременчука маршруткою у той же Київ.
Що треба побачити і куди залізти
Так ми й потрапили на Тернопільщину. Цього разу обрали північ області, а першою точкою стало місто Кременець.
Його ще називають Волинськими Афінами. Місто розташоване у долині між горами, відоме руїнами замку королеви Бони, унікальною бароковою архітектурою, зокрема Єзуїтським колегіумом, та єдиною в Україні цілорічною санною трасою.
Гори тут буквально підходять до центру міста, тому місцевість нагадує майже гірський район.
Кременецький замок знаходиться на горі Бона. Це руїни середньовічної фортеці XIII століття. За легендою, замок належав королеві Боні Сфорца, яка славилася жорстокістю та багатством.
Від величі фортеці залишилося небагато. Вціліла одна брама, але вона в аварійному стані, тому проходити там заборонено.
До самої гори міський транспорт не ходить, хоча в Кремінці курсують автобуси. Тож ми йшли пішки. І сказати, що це дуже важко, не можу — основний шлях пролягає дорогою. Назад із Бони ми обрали інший маршрут — навпростець через ліс. Це теж було неважко, а навіть дуже цікаво.
Вхід на гору символічний — 30-40 гривень.Але головне, заради чого варто туди піднятися, — це краєвид. Кременець відкривається як на долоні. Все місто здається маленьким казковим королівством під ногами.
Місто, що дивує
Варто погуляти й самим містом.
Центр Кременця забудований у стилі бароко та класицизму. Найвизначніші споруди — Єзуїтський колегіум, Богоявленський монастир та Миколаївський собор. Вони розташовані практично на одній лінії.
Ще одна цікавинка — будинки-близнюки. Це унікальна житлова споруда XVII-XVIII століть, яка складається з двох однакових половин, з’єднаних разом.
Щоправда, будинок трохи занедбаний: балкони руйнуються, дах обсипається, тому великого враження він не справляє.
Якщо залишатися на кілька днів
Пам’ятайте, що національний парк «Кременецькі гори» пропонує чудові маршрути для пішохідного туризму.
Якщо є можливість, я б радила залишитися тут на декілька днів. А якщо ви приїхали лише на день — обов’язково не оминіть ботанічний сад.
Де можна загубитися
І одразу дружня туристична порада: не питайте у місцевих, як пройти до ботанічного саду. Бо не всі мешканці Кременця знають, що в них є така перлина.
Насправді ботанічний сад — це окрема тема. Його краще один раз побачити, ніж багато про нього говорити.
Це найстаріший і один із наймальовничіших ботанічних садів України, заснований у 1806 році. Він розташований на схилах Кременецьких гір, а перепади висот тут сягають 150 метрів. Тут немає суворих контролерів чи касирів, які стежать за кожним кроком. Все розраховано на сумлінність відвідувачів. Стоять таблички з QR-кодами — сплачуєте 30 гривень і гуляєте хоч увесь день.
Сад не просто доглянутий — видно, що він розвивається. Десь висаджують нові клумби, десь оновлюють територію.Тут легко «випасти» на цілий день. Навесні та влітку тут особлива атмосфера: квітнуть магнолії, буяють інші рослини, співають птахи.
Це місце, яке справді треба побачити хоча б раз.
Почаїв і двоякі враження
Цього ж дня ми рвонули з Кременця у Почаїв.
Не можу сказати, що залишилися у захваті від цієї поїздки, але побачити цю святиню, яка знаходиться на українській землі, все ж варто.
Щоправда, зараз лавра підпорядковується московському патріархату, тому багато що там викликає неоднозначні й тривожні відчуття. Але туди варто поїхати хоча б для того, щоб побачити масштаби самої лаври та її архітектуру. Вірю, що час розставить усе на свої місця.
Як же без прогулянки ставом
Із Почаєва ми поїхали прямо у Тернопіль.
До речі, перед потягом ще встигли погуляти містом. І головне — покататися на знаменитому тернопільському катері, який курсує Тернопільським ставом.
Вартість прогулянки зараз — 200 гривень. Вас повільно провозять майже всім ставом, і відкриваються неймовірні краєвиди файного міста.
Ця прогулянка залишає справді незабутні враження.
Ще варто зазначити, що Тернопіль цілком може вважатися молодіжною столицею. На вулицях дуже багато молоді — люди гуляють, відпочивають, насолоджуються весною.
І це прекрасно, що хоча б десь молодь може просто тішитися життям.
Про транспорт
На Тернопільщині дуже хороше транспортне сполучення. Автобусів багато, вони зручні.
Ми ніде не чекали по кілька годин на пересадку. Чи то нам так пощастило, чи то вже туристичний досвід допомагає — але того дня ми всюди встигали.
Повернулися назад у Кременчук у понеділок і одразу пішли на роботу. Виспалися в потязі. Повірте, після такого насиченого дня під стукіт коліс спиться неймовірно солодко.
Тому не бійтеся мандрувати. Не бійтеся планувати такі майже авантюрні поїздки. Бо інколи саме вони дарують найбільше емоцій, найтепліші спогади та відчуття справжнього життя.
Фортуна завжди на боці туристів.
Олена Ліпошко
Фото авторки
