У кожному портреті — доля людини та історія України.
У Кременчуці уже цього тижня відбудеться відкриття виставки артпроєкту «НАШІ» — мистецької ініціативи пам’яті Артема Тимченка, створеної художницею Оксаною Шабас.
Проєкт поєднує портрети українських захисників і захисниць із картинами української тематики, формуючи простір пам’яті, вдячності та національної ідентичності. Артпроєкт покликаний вшанувати воїнів, які боронять Україну, — як тих, хто нині зі щитом, так і тих, хто, на жаль, загинув у бою. У кожному портреті, за задумом авторки, закладені особисті історії, родинні зв’язки, сила духу та незламність.
Окрім портретів Героїв, на виставці будуть представлені картини української тематики, що підкреслюють красу рідної землі, культурну ідентичність та віру в перемогу.
Напередодні відкриття Оксана Шабас дала ексклюзивне інтерв’ю «Кременчуцькій газеті».
— Як виникла ідея створити саме проєкт «НАШІ»?
— Взагалі артпроєкт «НАШІ» з’явився ще у 2016–2017 роках. Це була створена мною данина тим загиблим захисникам, які полягли в ДАПі, обороняючи Донецький аеропорт. Я дуже довгий час жила в Донецьку, тому для мене було важливо увіковічнити цих хлопців і сказати їм «дякую».
Серед них були хлопці, які базувалися в моїй рідній Костянтинівці, а також військові з Луганської області.
Ще тоді з’явилися два портрети живих бійців, які й досі живі. Це була моя особиста ініціатива, яку я робила насамперед для себе.
Але створення самого артпроєкту в тому вигляді, в якому він існує зараз, — це була ідея Артема Тимченка, пам’яті якого я присвячую цей проєкт.
Цей захисник боронив нас ще з 2015 року. Ми познайомилися біля мого рідного міста, коли займалися волонтерством. Тоді він ще не знав, що я малюю та пишу вірші.
Через рік після нашого знайомства ми вже спілкувалися у соцмережах. Саме тоді він побачив у Facebook мої перші портрети загиблих і живих захисників та висловив таку ідею:
«Оксано, ви якраз будуєте своє мистецтво. Було б чудово, якби з часом ви створили виставковий проєкт на вшанування Героїв — і тих, хто повернувся зі щитом, і тих, хто загинув, і тих, хто зник безвісти».
Він особисто мріяв про свій портрет. Мріяв також приїхати до Полтави, де я вже тоді жила, бути присутнім на відкритті проєкту, підтримувати його своїм словом і своєю участю.
На жаль, він не встиг цього зробити. Але саме він став людиною, яка створила цей проєкт своєю ідеєю. Завдяки його підтримці мого мистецтва та його вірі в усіх захисників України він розвивається.
Артем вважав, що через мистецтво можна поєднати всі області та регіони, зробити Україну єдиною. Він став частиною проєкту, але, на жаль, уже посмертно… Артем Тимченко загинув 17 квітня 2022 року…
— Як у проєкті з’явився портрет нашого земляка Романа Зеленського, який також віддав життя за незалежність України?
— Насправді у проєкті представлені чотири хлопці з Кременчука, які загинули, а також один живий захисник — поліцейський Євген Копичко.
Він теж боронив нас під час АТО. На той час перебував у Костянтинівці, де ми й познайомилися. Саме тому його портрет з’явився серед перших робіт ще у 2016–2017 роках.
Що стосується Романа Зеленського, то його історію мені розповіла Людмила Запека, яка була знайома із сім’єю Зеленських. Вона розповіла про його загибель, про його дівчину, яка сьогодні також представлена в проєкті.
До речі, це перша жінка, яка стала героїнею артпроєкту.
Саме так у «НАШІ» з’явився Роман Зеленський. Згодом ми почали спілкуватися з його родиною.
Потім виникла ідея привезти артпроєкт до Кременчука саме влітку 2026 року, щоб відкриття співпало з днем народження Романа. І зараз відкриття виставки дійсно планується на день його народження.
Щодо інших Героїв, то з сестрою Олега Лавріненка з позивним «Танчик» я познайомилася на Алеї пам’яті у Кременчуці. Мене дуже зачепила ця жінка. Ми познайомилися, почали спілкуватися, і згодом Олег також став частиною проєкту.
Ще двоє захисників з’явилися у «НАШІ» після того, як до мене самі звернулися їхні родини. Вони попросили створити портрети своїх чоловіків і братів, щоб зберегти пам’ять про них та розповісти їхні історії через мистецтво.
— Тобто у вас, крім портретів, є ще й історії цих захисників?
— Дивіться, на початку були лише портрети. І я знову повернулася до військової поезії, тому що саме ця ланка була найулюбленішою для Артема. Йому дуже подобалася моя поезія. Я почала писати про війну.
Потім ми почали збирати інформацію про хлопців. Спочатку вона просто зберігалася у мене в комп’ютері. І якось дружина полеглого Олександра Фирсова «Рифа» з Полтави запитала мене: «Оксано, а ви плануєте книгу? Я б купила». Саме з її слів і з’явилася ідея, що потрібно робити книги.
Наразі офіційно надруковано дві книги: перша частина «НАШІ» і друга частина. Третя поки що перебуває в розробці, все залежить від фінансової підтримки.
Загалом зараз у проєкті 124 герої. Їхні історії представлені як у книжках, так і на сайті артпроєкту «НАШІ», який доступний в інтернеті. Там можна ознайомитися з історією кожного героя.
Кожен портрет також оснащений QR-кодом, за яким можна перейти до історії хлопця чи дівчини — наших Героїв.
— Трішки про вас особисто. Як ви обрали Полтаву? Чому переїхали саме туди?
— Знаєте, це було у 2015 році. Пам’ятаю, що остаточний переїзд відбувся 1 серпня 2015 року. Саме тоді я зрозуміла, що до Донецька вже не повернуся, а залишатися у своєму місті не могла, оскільки моя професія не дозволяла мені там залишитися.
Потрібно було розвиватися далі, адже я перекладач і викладач іноземних мов.
Розглядалися й інші міста, але тоді для людей із донецькою пропискою житло було досить дорогим. Так склалося, що Полтава стала тим містом, де нас більш-менш влаштовувала цінова політика на квартири.
Отак ми з подругою переїхали до Полтави у 2015 році й відтоді залишилися там.
А вже 1 березня 2022 року мої батьки виїхали з міста, якого фактично вже немає. Зараз вони живуть у Кременчуці.
— Коли Кременчук став для вас близьким містом? Почали знайомитися з ним після переїзду батьків чи раніше?
— Я хочу сказати, що Кременчук став для мене близьким одразу.
Через перших хлопців, які боронили Костянтинівку. Це були саме кременчуцькі поліцейські. Це перші люди, з якими я познайомилася, і один із них представлений у проєкті. Для мене Кременчук завжди був рідним містом, тому що я знала: це саме ті люди, які прийшли і захищали моє місто.
Вони довірилися нам. Повірили, що ми не сепаратисти, що ми за Україну.
Саме ці перші спогади залишилися в моєму серці. Мені здається, я ніколи не забуду їхні добрі очі та те, що вони зробили для мене і для мого краю.
Тому для мене Кременчук дуже символічний.
Першим містом після Полтави, де відкривалася виставка, стало Запоріжжя — рідне місто Артема. Я вважаю, що це було правильно. А другим став саме Кременчук.
— Відомо, що ви знаєте багато мов. Навіть такі, які, як кажуть, не надто поширені. Розкажіть про цей напрямок свого життя.
— По-перше, я навчалася на вчителя іноземних мов. Вивчала англійську та іспанську.
Але іспанська була моєю мрією ще з восьми років. Я дуже хотіла вивчити цю мову.
На той час у Горлівці був дуже сильний інститут іноземних мов, і я обрала саме цей шлях, щоб вивчати іспанську.
Після завершення навчання обидві мови були для мене дуже сильними. Навіть скажу, що іспанська була сильнішою, бо це була мова, якою я розмовляла навіть уві сні.
Потім я переїхала до Донецька працювати. Я цікавилася футболом і вирішила, що мені потрібно вивчити португальську мову, тому що дуже хотіла працювати з футболістами. Зрештою так і сталося.
Пізніше самостійно вивчила італійську. Цими мовами я користуюся й сьогодні, викладаю їх. У Донецьку я навчала іноземних студентів. Була для них не лише перекладачем, а й гідом. Тому з іноземними мовами моє життя пов’язане вже дуже давно. Саме цими мовами я також писала вірші. А перші продажі моїх художніх робіт за кордон були саме у США та Іспанію.
— А що для вас головне: мови чи мистецтво?
— Завжди головним було мистецтво. Але я розуміла, що, на жаль, мистецтвом не зможу заробляти собі на життя. Це дуже складна професія, яка, на жаль, не надто цінується у світі. В Україні також немає достатньої підтримки цього напрямку.
Тому я обрала шлях мов, оскільки це мені подобалося і я розуміла, що це буде моїм заробітком.
Але від мистецтва я не змогла відмовитися, тому що я ним живу.
— Ви людина, яка приїхала з Донеччини — регіону, що першим прийняв удар війни. Якими є ваші бачення або прогнози щодо повернення наших територій?
— Знаєте, наразі я не можу дати прогнозу. Після того як впало моє місто і я зрозуміла, що батьки звідти виїжджають, а я більше ніколи не побачу свій рідний дім, багато речей для мене зупинилися.
Ще більше змінилося після смерті Артема. Він був такою провідною ланкою.
Я завжди знала: якщо є Артем, то в мене є моє місто, мій регіон, є людина, яка може мене захистити.
Після його загибелі я зрозуміла, що це лише питання часу, коли не буде ні міста, ні дому.
Я не дивлюся на майбутнє песимістично, але, на жаль, бачу, що під час війни наше суспільство дуже втомилося.
І дуже багатьом людям стало байдуже. Не лише через фінансові труднощі, хоча вони теж є. А через те, що я дуже часто чую на вулицях Полтави й інших міст слова: «Ми втомилися від війни».
Часто це кажуть люди, які не бачили війни так, як бачили її ми. Люди, які не втрачали своїх близьких на фронті. І це дуже розбиває серце. Коли чуєш таке, іноді виникає питання: навіщо ти все це робиш, якщо тебе вже перестають чути? Тому зараз я не можу дати жодного прогнозу.
Я лише бачу, що ситуація погіршується з кожним днем, а людей у нас стає дедалі менше.
— Розкажіть подробиці про виставку в Кременчуці.
— Офіційне відкриття відбудеться 5 червня 2026 року о 13:00 у Кременчуцькому краєзнавчому музеї. Виставка триватиме з 5 червня по 1 липня 2026 року.
На відкриття приїдуть рідні загиблих Героїв з різних міст і регіонів.
Наприклад, приїдуть матері та батьки моїх земляків із Костянтинівки, які зараз не можуть поїхати до свого міста і побачити своїх дітей на Алеї Слави.
Тому для них великою відрадою є саме ці виставки.
Приїдуть люди з інших областей, родини кременчуцьких Героїв, які загинули, приїдуть полтавці до своїх дітей.
Звісно, я не зможу розповісти про всіх.
Але коротко розкажу про тих Героїв, чиї родини будуть присутні на заході.
На виставці ви побачите портрети саме тих Героїв, про яких я говоритиму.
Також прозвучать вибрані вірші з книги «Поезія, народжена війною», яка увійшла до артпроєкту «НАШІ» пам’яті Артема Тимченка.
Олена Ліпошко
