Інтерв’ю.
Напередодні Дня вишиванки журналісти «Кременчуцької газети» поспілкувалися з майстринею художньої вишивки Наталією Ромою — мешканкою Кременчука, яка пройшла професійний шлях від навчання у Решетилівському художньому ліцеї до перемог у міських конкурсах і участі у всеукраїнських проєктах.
Наталія Рома неодноразово ставала переможницею загальноміського конкурсу «Вишиваний Кременчук» у номінаціях «Краща авторська вишиванка», «Приз глядацьких симпатій», «Краща доросла вишиванка». Її роботи презентувалися як у Кременчуці, так і в Києві. Мисткиня також є учасницею проєкту «ДНК української вишивки авангарду».
— Чи відрізняються старовинні візерунки, які ви відтворюєте, від сучасних?
Так, відрізняються. Дивіться, оце старовинний візерунок, а це сучасний — складена композиція сучасної майстрині. Тобто всі елементи ті ж самі, але композиційно вони можуть по-іншому складатися.
— Над яким складніше працювати? Над старовинними чи вже сучасними?
Над сучасними. У старовинних візерунках простіше, тому що елементи повторюються. А тут уже треба вести рахунок ниток, візерунок скомпонувати так, що ти не можеш на одну нитку помилитися — не сяде тоді. Тому мені складніше працювати над сучасними.
— Чи всі свої вишиванки ви робите вручну? Тобто від першого до останнього?
Я вишиваю, але зшиваю в ательє. У мене лише дві сорочки, які я від «а» до «я» зшила сама.
— Але ж елементи декору ви робите самі?
Так. Дуже багато елементів, наприклад, пухлики, оці «шкірки», приєднання, з’єднання уставки основного рукава — це робиться вручну.
— Те запитання, яке зараз звучить від багатьох: чому сорочки ручної роботи такі дорогі?
Тому що над ними треба сидіти місяць, два, три, чотири.
— Це залежить від складності візерунка чи натхнення, чи чогось іншого?
Від складності візерунка. Це досвід, це майстерність. Я можу вишивати швидше, хтось не зможе в такому темпі. І це години, це спина, це очі.
Я, наприклад, вчора сиділа — мені треба було закінчити цей рукав, то 10 годин вишивала. Я зранку сіла. Звичайно, вставала поїсти, але я цілий день провишивала. Наприкінці відчуваю, що в мене вже немає сил. Хоча я просто сиділа. Це важко.
— Як очі реагують?
Дуже важко. Зараз складніше, тому що з віком, звичайно. Кажуть, що вишивка псує зір. Я хочу сказати, що наші гаджети псують зір більше. Комп’ютери і телефони — більше, ніж вишивка.
— Як цю зиму ви пережили з відключеннями?
Ну, вже, знаєте, є сучасні лампи на акумуляторах. Складно, звичайно, складно, тому що основного світла, того, що зверху, не вистачає, хоча лампи і є. От зараз я дуже тішуся, тому що вже сонячно, довший світловий день. І все одно буває, що я додатково вмикаю лампу.
— У Кременчуці останнім часом організувався клуб вишивальниць.
Так, я беру участь.
— Розкажіть, будь ласка…
Там люди будь-якого віку і рівня майстерності: приходять ті, хто вишиває сорочки, картини. Це коло спілкування, де ти отримуєш натхнення, підтримку, підказку.
Зараз ми збираємося в будинку юнацької творчості по суботах.
— Для вас це досвід чи щось інше?
Натхнення. Це більше натхнення, спілкування, захоплення. Ти можеш прийти і не планувати вишивати, але подивитися, надихнутися — і почати.
— Ми наближаємося до Дня вишиванки. Які поради — як знайти «свою»?
Знаєте, я не люблю, коли це примусово. Коли, наприклад, в організації завтра День вишиванки — і всі мають прийти у вишиванках. А якщо в людини немає коштів її придбати — це має бути побажання, а не вимога. Це має йти зсередини. Людина або хоче це носити, або ні. Є такі, що не люблять. Навіщо змушувати? А є ті, хто носить — я, наприклад, можу вдягнути не лише на свято, а просто за настроєм.
— Ви почали вишивати ще на початку Незалежності України?
Я навчалася у 1989–1991 роках у Решетилівці. Після цього рік працювала на фабриці художніх промислів. Потім роботи не стало, я повернулася в Кременчук і тривалий час не вишивала. А потім вишивка повернулася в моє життя. Я згадала, що це моя професія. І зараз це моя основна діяльність.
— Чи приносить це дохід?
Хотілося б, щоб приносила, але як є.
— Хто з відомих кременчужан носить ваші роботи?
Я вишила сорочку художниці Оксані Бойко. У її чоловіка, Миколи Степаненка, також була моя вишиванка. Мені дуже шкода, що він так мало в ній походив… Його життєвий шлях завершився.
У нього була сорочка, вишита за зразком сорочки Івана Франка, яка зберігається у Львові в музеї його будинку.
Ця сорочка Франка була вишита білим по білому і має дуже цікаву історію. Я побачила сюжет по телебаченню і відтворила її. З нею, до речі, я у 2020 році перемогла на конкурсі «Вишиваний Кременчук». У віцемерки Ольги Усанової також є моя вишиванка.
— Чи різняться сучасні матеріали від тих, з якими ви починали працювати?
Раніше це було домоткане полотно. Коли я навчалася, ми вишивали на білоруському льоні, на маркізеті — це був Ленінградський комбінат. Зараз цих матеріалів немає. Більшість — імпортовані: Італія, Німеччина, Польща. На жаль, у нас працює лише луцький комбінат. Був Глухівський — дуже якісний льон, але він не працює.
Нитки — французькі, тканини — німецькі, італійські, а техніки — наші. Мені дуже подобається на них працювати. Якісні речі носяться роками.
— Що побажаєте мешканцям Кременчука напередодні Дня вишиванки?
Знайти її. Запитати серце. Ти можеш її придбати або вишити сам. Прийти в клуб, подивитися, надихнутися і створити свою вишиванку власними руками.
Читайте: «Рушник Сковороди» зараз у Кременчуці: містяни долучились до вишивки триметрового полотна
Нагадаємо: Історії, які носять на собі: у Кременчуці студенти відкрили для себе таємниці української сорочки
Також нагадаємо, «Ми хотіли довести, що полтавська вишивка не втрачена»: учениця наукового ліцею «Політ» у музеї представила наукову роботу
Олена Ліпошко
Фото авторки
