Дві країни, два досвіди, один рік у Європі.
Понад 4,4 мільйона українців станом на кінець червня 2026 року мали статус тимчасового захисту в країнах Європейського Союзу. У липні їхня кількість зросла ще на 24 тис. 380 осіб, або на 0,6%. Такі дані оприлюднив Євростат.
Найбільше українців із тимчасовим захистом перебуває в Німеччині — 1 млн 286 тис. 230 осіб (29,2% від загальної кількості в ЄС), Польщі — 961 тис. 170 (21,8%) та Чехії — 390 тис. 810 осіб (8,9%). Водночас у трьох країнах зафіксували зменшення кількості українців із тимчасовим захистом — у Польщі, Бельгії та Ірландії.
Для одних переїзд до Європи став вимушеним рішенням через війну, для інших — можливістю розпочати життя в іншій країні. Але через рік люди вже можуть оцінювати не те, що бачили в новинах чи чули від інших, а те, з чим стикаються щодня: житло, роботу, транспорт, медицину, мову, державні послуги та звичайний побут.
"Життя одразу нагадувало звичайний ритм, тільки в дуже незвичних умовах"
Рік тому молода пара з Кременчука — Микита Ліцкевич і Дарина Убийкінь — переїхала до Польщі. Нині вони живуть у передмісті Познані. Рішення змінити місце проживання та країну було зумовлене безпековою ситуацією.
Дарина — переселенка. До Кременчука вона приїхала з Харкова в пошуках більш-менш безпечного місця. Однак і наше місто постійно зазнає російських атак.
За кордоном вони від самого початку вирішили не шукати допомоги від держави, а розраховувати на власні сили. Про те, як минув їхній перший рік у Польщі, з якими труднощами вони зіткнулися та до чого вже встигли звикнути, Микита і Дарина розповіли «Кременчуцькій газеті».
— Чому ви вирішили їхати саме до Польщі й чому це був не виїзд у статусі біженців, а фактично переїзд на постійне проживання? — запитали ми.
— Головним фактором переїзду саме до Польщі стала можливість розраховувати на допомогу родичів, які вже не перший рік мешкають тут. Саме так і вийшло: вони допомогли адаптуватися, розібратися з документообігом, зорієнтували щодо роботи та житла, підтримували й налаштовували.
І незважаючи на те, що українці в Польщі реєструються зі статусом UKR, жодних пільг чи обмежень конкретно для нас уже немає. І не було. Життя одразу нагадувало звичайний ритм, тільки в дуже незвичних умовах.
— Яким для вас був перший рік у Польщі? Що виявилося найважчим після переїзду, а що, навпаки, приємно здивувало? — поцікавилися журналісти.
— По-перше, це адаптація в іншій країні. Мовний бар’єр та особливості менталітету польського суспільства досі залишаються одними з найскладніших моментів соціалізації. І хоча за останній рік просте, а головне — коректне спілкування з місцевими вже стало легшим і зрозумілішим, до повної впевненості в повсякденному житті ще далеко.
Але у нас багато українських друзів. З ними, звісно, значно простіше. А серед приємних вражень можна виділити головне — тут безпечно та комфортно. Європейська атмосфера відчувається навіть у повсякденному побуті, і це не може не вражати.
— Микито, ти працюєш на виробництві. Як тобі вдалося знайти роботу, які там умови праці та чим польський підхід до роботи відрізняється від того, до якого ти звик в Україні?
— Зараз я працюю на підприємстві, що спеціалізується на виробництві місцевих транспортних засобів, які курсують не лише Польщею, а й деякими сусідніми європейськими країнами. Колектив привітний, робота цікава, а умови хороші. До мене як до українця ставляться з повагою, добре спілкуються зі мною та товаришують.
На цю роботу мене порекомендували люди, які вже там працювали. Саме з їхньою допомогою мені вдалося закріпитися на робочому місці.
Польський підхід до роботи не дуже відрізняється від українського. Є хороші варіанти працевлаштування, є погані. Так само і з керівниками та співробітниками. Проте в Польщі поширена система агенцій із працевлаштування. Тобто ти не сам шукаєш робоче місце — його підбирають для тебе відповідні працівники агенції. Це інший трудовий договір, інші умови, проте багато іноземців, зокрема й українців, обирають такий шлях.
На попередній роботі я працював саме так і повторювати цей досвід не хочу та, сподіваюся, не буду. Поки що моя нинішня робота — найкращий варіант, який тільки міг бути.
— Ви винаймаєте квартиру. Скільки зараз коштує самостійне життя в Польщі та чи вистачає заробітку не лише на оренду й комунальні послуги, а й на комфортне повсякденне життя?
— Вартість оренди житла в Польщі різна. Якщо переводити у зрозумілу нам валюту, то всі витрати на квартиру та комунальні послуги становлять близько 30 тисяч гривень на місяць. Насправді це середній показник для району, в якому ми мешкаємо. Це не багато, але й не мало.
Наша квартира однокімнатна, проте з усіма зручностями, гарним ремонтом і привітними сусідами. До того ж вона в новому будинку. Однієї зарплати на все вистачає.
Хоча що таке нормальне життя? На розкіш можливостей немає, проте на якісну та смачну їжу, прогулянки, відпочинок, цікаве дозвілля та подарунки — вистачає. Усе добре. Ми швидко звикли до місцевих цін і навчилися розпоряджатися зарплатою з розумом.
— Що найбільше змінилося у вашому повсякденному житті за цей рік? Чи вдалося знайти друзів, звикнути до польського середовища, мови та місцевих правил?
— Насправді нічого особливого не змінилося, крім оточення, звісно. І друзів знайшли, і до міста звикли, і до деяких польських звичаїв пристосувалися.
Життя тут нагадує життя, наприклад, у Харкові, тільки з певним присмаком європейської культури. До того ж багато місць адаптовані для українців. Тут є і суто українські заклади, і магазини, і книгарні.
Якихось особливих правил немає — просто необхідно залишатися людьми в будь-якому куточку світу.
— Що стало для вас найбільшим відкриттям або, можливо, культурним шоком за цей рік? До чого було найважче звикнути, а що, навпаки, хотілося б бачити й в Україні?
— Польський громадський транспорт — це справді відкриття. Він екологічний і курсує чітко за розкладом — ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше.
А ще в Польщі є мобільний застосунок, за допомогою якого можна спланувати поїздку від однієї адреси до іншої. В автобусах і трамваях немає кондукторів, а проїзд оплачують за допомогою спеціальної картки. Водночас час від часу у транспорті з’являються контролери, які перевіряють оплату проїзду.
За безквитковий проїзд тут передбачені великі штрафи, тому залишатися чесним значно дешевше.
— Польща є частиною Європейського Союзу. Чи відчуваєте ви в повсякденному житті переваги життя в країні ЄС? У чому особисто для вас проявляються європейські правила, стандарти та можливості?
— Відчуваємо, але не на сто відсотків. Дуже вражає європейська система велодоріжок та організація дорожнього руху загалом. Майже кожне місце інклюзивне та пристосоване для будь-якої людини, незалежно від її особливостей.
А ставлення до тварин — це окремий пункт. По-перше, із собаками можна майже всюди. По-друге, тут практично немає безпритульних собак і котів. Вони перебувають у спеціалізованих притулках, де за ними доглядають і де вони чекають на своїх майбутніх господарів. Та й узагалі вражає, як багато тут безпородних собак. Місцеві часто віддають перевагу тварині з притулку, а не якійсь конкретній породі.
Неможливо не звернути увагу й на доступність усього для всіх. І неважливо, чи йдеться про звичайний магазин і продукти, чи про можливість людей похилого віку продовжувати працювати. А розвиненість розважальної, культурної, спортивної, соціальної та наукової сфер відчувається буквально на кожній вулиці.
Хочеться вірити, що одного дня Україна також прийде до таких принципів.
— Після року життя в Польщі як змінилося ваше бачення України та Європейського Союзу? Чи хотіли б ви повернутися додому, чи все ж бачите своє майбутнє за кордоном? І що, на вашу думку, Україні варто перейняти з європейського досвіду?
— Важке питання, чесно. Просто хочеться, щоб рідна Україна була такою ж прогресивною та розвиненою, як інші європейські країни, хоча б у ставленні до добробуту людей, їхніх поглядів та способу життя.
Європейські цінності починаються не з вулиць, а з нас самих. І чим швидше кожен зрозуміє, як він мислить і чого прагне, тим ближчим український народ стане до цього досвіду.
А додому, звісно, хочеться. Особливо хочеться до рідних і близьких — побачити їх, поспілкуватися не телефоном, а віч-на-віч. Проте будувати своє майбутнє потрібно тут і зараз, а це можливо лише в безпечній для молоді країні. А що буде завтра — це вже проблеми завтрашнього дня.
"Місце, куди ми їхали, закрили, поки ми були в дорозі"
Ігор разом із мамою Юлією виїхав до Німеччини. Причиною переїзду, як і у випадку Микити та Дарини, стала безпекова ситуація.
У Кременчуці родина жила у приватному секторі, де через повітряні атаки часто було гучно. Юлія важко це переживала, тож зрештою родина була змушена залишити Україну.
Їхали, за словами Ігоря, фактично в нікуди — лише з двома валізами та без чіткого розуміння, що чекатиме попереду. Про перший рік у Німеччині, допомогу українцям, пошуки житла та особливості життя в новій країні Ігор також розповів «Кременчуцькій газеті».
— Яким для вас був перший місяць після приїзду до Німеччини? Що найбільше здивувало, а що, навпаки, виявилося зовсім не таким, як ви очікували?
— Загалом я був більш-менш підготовлений, оскільки вивчав інформацію ще до переїзду, тому все відбувалося приблизно так, як я й очікував.
Проблема виникла лише через те, що місце, куди ми їхали, закрили, поки ми були в дорозі. Тобто той табір більше не приймав людей, хоча перед поїздкою я уточнював цей момент і отримав офіційну позитивну відповідь. Тому згодом нам довелося кілька разів переїжджати. Протягом першого місяця ми побували у трьох різних таборах. Поки чекали на трансфер, нам надавали житло та харчування.
Цього можна було б уникнути, якби ми обрали інший пункт прибуття або одразу поїхали на роботу, де компанія допомагає з розміщенням. Коли ж після трансферу ми прибули на нове місце, нас також поселили в центрі для біженців. Там ми почали оформлювати всі необхідні документи та вже отримували грошову допомогу.
— Зараз ви живете в соціальному житлі? Які там умови та наскільки складно було його отримати? І чи відрізняється підхід до соціального житла в Німеччині від того, що ви бачили або з чим стикалися в Україні?
— Так, у нас окремий двокімнатний будинок. Він уже мебльований, у ньому є все необхідне. Звичайно, не все ідеально: наприклад, немає духовки, а холодильник не такий великий, як хотілося б. Але на перший час цього цілком достатньо.
Отримати саме окреме житло було непросто. Довелося чекати кілька місяців, а до цього ми жили в контейнерному гуртожитку.
Витрати на житло й опалення покриває соціальна служба — це передбачено окремою статтею допомоги. Самостійно ми платимо лише за інтернет, який підключили самі. Але він коштує недорого.
Що стосується різниці з Україною, я не дуже добре розбираюся в цій темі, але в Німеччині соціальне житло є частиною державної підтримки. Людина отримує житло й може жити в ньому, поки має право на відповідну допомогу та не знайде інший варіант самостійно.
Орендну плату соціальна служба перераховує безпосередньо власнику житла. На мою думку, це більш прозора система. В Україні, наскільки я знаю, саме такого механізму забезпечення переселенців соціальним житлом практично немає.
— Ви вивчаєте німецьку мову. Чи можна повноцінно жити в Німеччині, вирішувати побутові питання та працювати, не знаючи німецької?
— Ну, по-перше, я можу розмовляти англійською. Зрозуміло, що не на всі теми, але знання англійської тут дуже виручає.
Також тут часто можна зустріти російськомовних людей, наприклад із Казахстану, Болгарії та інших країн. Допомагає й перекладач у смартфоні. За його допомогою можна вирішувати побутові питання, різні формальності, оформлювати документи тощо.
Працювати також можна, майже не знаючи німецької. Переважно це буде фізична робота — на складі, заводі тощо. Але без знання мови буде складно повноцінно інтегруватися, підвищувати кваліфікацію або працювати в іншій сфері. Загалом на перший час цілком вистачить телефона з перекладачем, але згодом для більш-менш комфортного життя знадобиться знання німецької хоча б на рівні B2.
— У Німеччині діє інша система соціального захисту, ніж в Україні. Яку допомогу ви отримуєте зараз і що вас найбільше вразило в тому, як держава підтримує людей, які опинилися у складних життєвих обставинах?
— Основну фінансову підтримку нам надає Jobcenter або соціальна служба — залежно від статусу та дати прибуття.
До пакета допомоги входять базові грошові виплати на проживання, виплати на дітей, оплата житла й опалення, медичне страхування, а також підтримка у вивченні мови та перекваліфікації для подальшого працевлаштування.
Розміри виплат різняться: сума залежить від конкретної ситуації, однак існують установлені розміри допомоги.
Варто зазначити, що тут діють окремі органи та структури, які займаються саме питаннями соціальної підтримки. Для отримання допомоги необхідно подати відповідну заяву та документи.
Водночас правила досить швидко змінюються: періодично переглядають як умови отримання допомоги, так і розміри виплат залежно від потреб та економічної ситуації в країні.
— А що в Німеччині вас, навпаки, неприємно здивувало? Чи є речі, за якими після року життя там ви почали особливо сумувати, згадуючи Україну та Кременчук?
— Основна проблема, на яку скаржаться навіть самі німці, — це транспорт. Тут, якщо він приїхав вчасно, це вже майже диво. Транспорт постійно запізнюється, рейс можуть скасувати, а заміни не буде — доведеться просто чекати на наступний. Через це затримки накопичуються далі.
Це стосується різних видів транспорту: поїздів, автобусів, трамваїв тощо.
Ще одна проблема — запис до лікаря. Черги тут можуть бути на пів року й навіть довше. Але якщо ситуація екстрена, то приймуть майже одразу та нададуть необхідну медичну допомогу.
Якщо ж ідеться про хронічне захворювання або потрібно пройти профілактичний огляд, чекати доведеться дуже довго. Тож запис до лікаря тут пов’язаний із великою кількістю бюрократичних процедур.
— Як змінилося ваше ставлення до України після року життя в Європейському Союзі? Чи почали ви по-іншому сприймати українські реалії — роботу державних служб, медицину, транспорт, соціальні по
— Ставлення до України не змінилося — ми й так знали про проблеми, які були й залишаються.
З одного боку, після року життя в Німеччині стали більш помітними слабкі місця України, особливо якщо порівнювати дві системи. Водночас наша «Дія» набагато зручніша й оперативніша, ніж німецька паперова тяганина.
Та ж українська медицина, попри всі її проблеми, забезпечує швидший доступ до лікаря, ніж у Німеччині, де на прийом до спеціаліста можна чекати місяцями.
Транспорт в українських містах теж, як не дивно, у повсякденному користуванні часто зручніший і доступніший, ніж у деяких німецьких містах за межами великих центрів.
Тому після року життя тут я радше побачив різницю в підходах: в Україні деякі речі та процеси можуть бути швидшими, а в Німеччині система більш формалізована й структурована.
— Через рік після виїзду ви вже можете порівнювати дві країни не з розповідей, а з власного досвіду. Що, на вашу думку, Україні варто було б перейняти з німецького досвіду, а що з нинішнього життя в Німеччині вам особисто хотілося б привезти із собою назад до Кременчука?
— Україні можна було б перейняти деякі речі з Німеччини. Тут усе більш організовано: люди дотримуються правил, менше хаосу, робота державних установ більш зрозуміла, багато чого планується наперед.
Також тут добре розвинена система соціальної допомоги. А якщо говорити про те, що ми хотіли б привезти назад до Кременчука, то найперше — мир. Хочеться просто спокійного життя.
Ще хотілося б бачити більше соціальних проєктів, розвинену інфраструктуру, позитивні зміни та хороші європейські практики. Після року в Німеччині я зрозумів, що ще більше ціную Україну. Наші люди дуже швидко пристосовуються до складних ситуацій і завжди можуть підтримати одне одного.
Окремо про свій досвід життя в Німеччині розповіла мама Ігоря — Юлія. Для неї найскладнішими виявилися мовний бар’єр, тривале оформлення документів та труднощі з отриманням необхідних ліків.
Водночас жінка зазначає: від першого дня родина мала їжу та дах над головою, а нині отримує соціальну допомогу й має медичне страхування. Та попри підтримку й відносну безпеку найбільше Юлії не вистачає дому — рідного Кременчука.
«Перший місяць було дуже важко. Ми не знали мови. Ніхто не допомагав з оформленням документів — усе робили самі. Тут усе робиться дуже-дуже повільно.
Тут не можна хворіти. А людям із хронічними захворюваннями, як у мене, дуже складно навіть знайти й отримати необхідні ліки. Тут навіть простий препарат від тиску продають лише за рецептом. У мене аритмія, і таких таблеток, які мені потрібні, тут узагалі немає. Мені їх передають з України через перевізника.
Проте я вдячна Німеччині за те, що з першого дня ми були нагодовані й мали де переночувати. Зараз отримуємо грошову допомогу, нам оплачують житло, медичне страхування — тут воно обов’язкове — та мовні курси.
Та все ж дуже сумую за своїм рідним Кременчуком! За його зеленню, красивими клумбами, самою атмосферою, яскравими кольорами... Тут мені всього цього не вистачає. Усе сіре, сумне, постійно дощі... Клумб немає... Люди ходять у темному одязі — туга...
З перших днів життя в Німеччині я зрозуміла, що кращої за нашу Україну країни немає!» — говорить Юлія.
Побачили інше життя за кордоном, але дім залишився в Україні.
Рік у Німеччині та Польщі дав Микиті й Дарині, Ігорю та Юлії можливість на власному досвіді побачити, як працюють європейські правила, соціальна підтримка, транспорт, медицина, система житла та державні служби. Десь вони побачили те, що хотілося б перенести в Україну, а десь, навпаки, зрозуміли, що звичні для нас речі можуть бути значно простішими й доступнішими.
Європейський Союз для них — це вже не просто назва чи географія. Це конкретний досвід життя в іншій системі, де потрібно вчити мову, пристосовуватися до нових правил, самостійно вирішувати побутові питання й водночас мати можливість розраховувати на соціальну підтримку.
Попри всі переваги життя в ЄС, кожен із героїв зберігає зв’язок з Україною. І всіх їх об’єднує бажання мати можливість повернутися додому, коли це стане безпечно.
Бо з України можна виїхати з двома валізами, облаштувати життя в іншій країні, вивчити мову та звикнути до нових правил. Але Кременчук для них так і залишається місцем, яке вони називають домом.
Нагадаємо, Доля після валіз: історії журналістів-кременчужан про життя в Європі
Олена Ліпошко
Фото надане кременчуцівцями
