Новий життєвий старт після того, як війна зруйнували твоє стабільне минуле.
Оксана Капленко – багатодітна матуся, дружина військового, який зараз боронить рідну землю від російської навали. Вона разом з чоловіком та чотирма дітьми наприкінці грудня 2022 року переїхали до Кременчука з Бахмуту. Зараз наймолодшій Яніні 5 років, старшому сину – 21 рік, двом іншим донькам - 11 та 14 років.
Згодом родина забрала до себе й батьків.
Їхнє життя розділилося на «до» і «після». У розмові з 42-річною Оксаною ми дізналися, чи можна почати жити з нуля і що для цього потрібно. Ми не почули від неї скарг на долю, натомість зарядилися ідеями та прагненням рухатися вперед.
«До»
- В минулому ми з чоловіком мали свою будівельно-монтажну компанію. Займалися ремонтами, заправками. Згодом трошки «підросли» - стали робити будівельні споруди мостів. Але коли прийшла війна, чоловік пішов воювати. Все наше: і житло, і будівельну компанію (обладнання, приміщення) було зруйновано, місто окуповане.
«Після»
Коли родина зрозуміла, що окупація неминуча, Оксана разом з дітьми виїхали у місто Дніпро, яке їм не дуже сподобалося. За порадою чоловіка жінка оглянула Кременчук, що нагадав їй мирний Бахмут.
- Ми зняли дачу у с. Чикалівка, бо грошей не було багато. Згодом ми з чоловіком вирішили, що тут треба робити пасіку. Тому що поряд велике лавандове та соняшникове поля і навколо посадки акації. Але для цього треба було знайти гроші. І я почала в цьому напрямку працювати… Я хотіла спробувати щось нове, проте не знала, що я можу, що вмію. Ми вирішили, що це сприятливе місце для стаціонарної пасіки. Я на ній працюю одна, тому важкувато.
Ще до цього родина утеплила будинок, провела до нього воду. Розпочиналася пасіка з 5 бджолосімей.
- Я зрозуміла, що треба якесь співфінансування, тому що грошей не вистачає. Погодьтеся, навчатися і пробувати щось нове, коли ти вже міцно стояв на ногах, - це важкувато. Але я хотіла б засвідчити, що не варто хвилюватися, тому що всі, з ким я стикалась, були раді мені допомогти.
Від 130 тисяч - до мільйону
Перший свій грант переселенка одержала у 2024 році від організації «Сос. Дитячі містечка», що допомагає жінкам з дітьми. Тут Оксана отримала не тільки кошти (в межах 130 тис. грн), а й пройшла навчання.
- Вони розібрали все детально зі мною: як будується бізнес-план, що треба прораховувати, які ризики, як знайти свою аудиторію, кому потрібен взагалі цей мед. Там дуже потужні дівчата.
На ці кошти родина придбала вулики, деяке бджолярське обладнання.
Майже одразу після цього гранту чоловік повідомив дружині, що стартує спільна програма від «Дія.Бізнес-Україна» і Міністерства цифрової трансформації.
- Вона називалася «Траєкторія-2», для сімей військовослужбовців. Я одразу туди подалась і теж там виграла 200 тисяч.
Це стало стартом для відкриття ФОП та офіційної реєстрації пасіки «Bee House» (бджолиний будинок).
- Ви починали з 5 родин, а зараз скільки?
- Зараз у мене перезимувало 35 родин. Потрошки ми докупали. Звісно, плани великі! Я хотіла, щоб пасіка була велика. Навіщо я прагнула це зробити взагалі? Для того, щоб якнайшвидше соціалізувати свого чоловіка. Тому що за ці роки, я не скажу, що у нього є певні розлади (поки цього не видно), але вони є, я розумію, у кожного військового. Бо вони проходять через це пекло і повинні соціалізуватися. Я думала, що пришвидшу цей процес, якщо він буде працювати сам на себе. Хотіла б зробити пасіку з урахуванням умов безбар'єрності: щоб вона була відкрита до відвідувань, щоб можна було і реабілітацію проводити у цих будиночках (для сну та відпочинку на вуликах, ред.) та екскурсії. Це поки початок, тому що я працюю одна.
Зараз Оксана винаймає житло для проживання, а для пасіки орендує 5 ділянок по шість соток.
- Ваш чоловік буває на передовій?
- Він завжди там. За оці 4 роки він тільки три рази був у відпустці по 10 днів. Інколи ми з ним бачимось. Ось я поїду, побачу його там, відвезу йому посилку.
- На яких напрямках він був?
- Наразі на Харківському. Також був у Краматорську, в Дружківці.
- Чи допомагають вам на пасиці діти?
- Діти допомагають побічно. Ліда розробила цей бренд, їй тоді 10 років було. Деякі сторіс вони мені роблять, тому що не вистачає мені часу цим займатися.
- Грант не передбачав нові робочі місця?
- Ні. Якщо про гранти, то на цей момент я виграла 4 гранти в купі. Перший - від «Сос Дитячі Містечка», потім ця «Траєкторія». Далі - від «Світла надії» (40 тис. грн), називався він «Ніжна», бо саме для жінок. Від цієї організації я пішла і вивчилась на бджолярку. Ще один грант «Відважна» - теж від «Дія.Бізнес». Останній, що я виграла, - від «Mercy Corps» (міжнародна гуманітарна організація, ред.), яка допомагає тільки по сільському господарству. Туди припало й бджільництво. Там теж було 200 тисяч.
За словами Оксани, загалом в рамках грантів вона отримала майже 1 млн грн. На ці кошти вона придбала обладнання для бджільництва: сушильну шафу, морозильні камери, млинок для перги.
- Відсутність світла впливає на роботу обладнання?
- Ні. Світло треба, щоб скачувати мед, може кремувати його (кремувалка теж є). Але таке я не робила поки що. І в серпні-вересні я вже буду бджіл готувати до зими.
- Ви можете назвати об'єми, які вам приносять бджоли?
- В середньому за весь період медозбору кожна бджолина родина приносить десь 40 кг меду.
Оксана зазначає, що рекламою власного меду поки не займалася. Але в жінки вже є близько 100 клієнтів, яким вона його продає. Крім того, частину меду віддає Збройним силам України, а декого просто пригощає.
- Чому вас навчили бджоли?
- Взагалі бджолярство - це дуже крута річ. Я вважаю, що всі пасічники (я себе до них зараховую, хоча ще недосвідчена) - це такі люди, як міні-богі, які вміють управляти колоніями. Тому що на кожну родину (бджіл, ред.), ти завжди дивишся по-іншому: одні рояться, інші нічого не роблять, третім матка не подобається. Кожного разу ти все описуєш, нотуєш, аналізуєш, дивишся в інтернеті, чому так трапилося, які заходи треба провести. Це дуже цікаво.
- Який момент на пасіці вам подобається найбільше?
- В мене така натура, я, як мама: четверо дітей, купа собак була, тепер бджоли. І мені дуже подобається, коли родини здорові. Навіть не коли в мене багато меду, я ще не зрозуміла фінансову сторону цієї справи. Коли в мене всі сім'ї здорові, я радію. Значить зараз вона в мене попрацює, потім я її загодую, вона піде взимку і переживе зиму.
- Ви отримали майже мільйон гривень для своє справи. Це для вас просто гроші, які вам допомогли для бізнесу? Чи це старт нового етапу в житті?
- Я сподіваюся, що це - старт нового життя. Ми займалися чоловіком завжди однією справою. Досягли певних результатів, певного рівня життя. І стояли, як я думала, на ногах. Зараз я починаю з нуля, бо в нас взагалі нічого немає: ні житла, ні грошей.
А маючи чоловіка-військового, ще треба десь працювати, бо їм завжди треба допомагати. ЗСУ постійно не вистачає грошей ні на що.
Я дуже рада (що займаюся бджільництвом, ред.) - це велика праця для мене. Оці всі роки я сиділа, навчалась, писала бізнес-плани ночами. Разом з Яніною Андріївною (молодшою донькою, ред.) проходили уроки по бджільництву. Вона вже знає більше, ніж я, про ці колонії бджіл.
- Ви б хотіли, щоб ваші діти потім перейняли від вас пасику?
- Ні. Я хотіла б, щоб мої діти навчились, по-перше, жити одним днем. Не так, як я - мучитися від того, що нічого не маю взагалі. Тому що коли ти живеш на одному місці 40 років, тобі дуже важко перезавантажитись. Я не знаю, зробила я це чи ні. Тому що, як каже мій чоловік: «Я дуже пишаюся тобою, що ти перестала плакати, що ти перестала хотіти дому». Я думаю, що те, що перестала плакати, не означає, що я перестала хотіти додому. Мозок взагалі не сприймає дану ситуацію. Мабуть, дуже швидко сталося, що пів країни взагалі зруйновано.
- Якщо така можливість з'явиться, ви б повернулись?
- Думаю, що ні. Міста немає, його зруйнували вщент. Тому це будуть десятки років відновлення після закінчення війни. Вже діти будуть дорослі, і я думаю, що ніхто туди вже не повернеться. Розумієте, місто було дуже чудове, воно було дуже продуктивне. Але то були заводи, які зруйновані. Там залишились шахти, соляні шахти, завод шампанських вин. Можливо, біля цих шахт колись будуть якісь поселення.
- Можливо, зараз сидить якась жінка, яка думає, що вона теж хоче відкрити власну справу. Але це так важко, на її думку. Що б ви їй сказали?
- Я закликаю особисто жінок, тому що я виступаю за гендерну рівність, за рівність взагалі. Я дивлюсь, що багато жінок зараз в дуже складних життєвих обставинах. Такі, як я, переселенці, ті, хто тут залишився. Звісно, хочеться допомогти всім жінкам. Тому закликаю спробувати, не хвилюватися. Чому? Тому що грантові кошти - це така допомога, яка незворотна. Якщо не вийде нічого, то ти залишишся на тому місці, з якого починала.
У написанні бізнес-планів нічого страшного нема. Все розказують, показують як це має бути, з чого він повинен складатися. Одне, я раджу, якщо ви щось хочете зробити, не плануйте щось наперед, а робить цей бізнес-план так, наче ці гроші вже у вас є.
Наостанок нашої розмови, Оксана подякувала Кременчуку і його мешканцям, по-перше, за те, що безпосередньо до них так тепло віднеслись.
- Зараз багато можливостей є для людей похитного стану, завдяки чому ти не знаєш, що тобі далі робити. Багато навчання, психологічної підтримки - це теж дуже важливо. Ми на це ніколи не звертали увагу, що вона потрібна, ця психологічна підтримка, в основному для жінок. Але я працювала з багатьма психологами, тому що в мене були, зокрема, панічні атаки. Зараз я стала більш твердою, більш емоційною. Знаєте, ці круги на воді заспокоїлись і я стала чітко бачити картинку. Це завдяки всім програмам: менторським, психоемоційним.
Окрім пасіки - волонтерство
Війна змінила життя родини Оксани Капленко кардинально. Але попри бажання повернутися додому, що не вщухає, жінка виховує чотирьох дітей, знаходить час для роботи на пасіці та волонтерства.
Зокрема, постійно намагається допомогти чоловікові, який зараз служить у Третій штурмовій бригаді, у полку безпілотних систем «Kraken 1654».
- Я роблю небагато, що можу. Наприклад, збираю пакунки, оновлюю аптечки. Але, в основному, я перевожу поламані авто туди, де їх ремонтують. Потім хлопці забирають назад.
Днями вона передавала власний причеп для евакуації людей на Харківщині. Під час поїздки зустрічалася й з чоловіком.
Раніше Оксана була учасницею допомоги по евакуації людей зі Слав’янська.
- Я особисто не брала участь, але так, потрошку допомагала.
Нагадаємо, мрієте про власну справу — почніть сьогодні: історія жінки, яка створила пасіку під Кременчуком.
Олена Синтюрина
Фото Олега Булашева
Відео Максима Полтавця
