«Хачина» у Чагрі: історія буковинської майстрині, яка рятує те, що інші палять на городах
У селі Чагор Чернівецького району живе Наталія Машталір — жінка, яка майже десять років збирає автентичні буковинські та бессарабські строї, сорочки, намиста й гердани. Свою колекцію вона назвала словом, яке залишила бабуся чоловіка, — «хачина». Про майстриню, що рятує те, що інші спалюють, наголошує BUK media.
Своєю історією з журналістами поділилася сама господиня хачини Наталія Машталір. Родом із бессарабських Ломачинців, у Чагрі вона живе вже одинадцять років. Саме тут пустила коріння — і почала збирати по крупиночках те, що інші викидають або палять як непотріб.
Слово, яке залишила бабуся
Назва прийшла сама собою — з дитинства, з голосу бабусі чоловіка.
«Бабуся мого чоловіка померла, і вона все називала — хачина, без "т". У неї було таке маленьке приміщення, ліжко, стіл, де вона приймала гостей. Мені дуже подобалось: "Ой, йдіть до хачини"», — згадує Наталія.
Хтось називає її простір інтерактивним музеєм, хтось — галереєю народної культури. Але сама господиня каже просто: хачина. Тут можна не лише оглянути, а й помацати, і приміряти — автентичні строї, старовинні сорочки, намиста, гердани.
Як збиралася колекція
Почалося все близько восьми років тому — з окремих речей, куплених у Косові й у людей. Згодом майстриню вже знали, приносили самі: хтось віддавав, хтось продавав. Коли зібралося чимало сорочок і горбаток, Наталія зрозуміла, що без бісеру далі нікуди — адже колись вона вишивала весільні сукні. Так народилася ідея чагорських герданів, які вона відтворює за старовинними фотографіями й орнаментами.
Свої прикраси майстриня роздає.
«Все дарую — і так тішуся, як десь у місті побачу когось у своїй роботі», — розповідає вона.
Три сорочки з Ломачинців
Найцінніші експонати хачини — три старовинні сорочки з рідного села майстрині. За її словами, на Буковині автентики лишилося багато, а на Бессарабії — майже ні.
«В нас на Бессарабії — ми під москалями були, і вони то все палили, знищували», — пояснює Наталія.
Бессарабію інколи називають «буковинським Поділлям». Ця земля довго страждала від царських, а згодом радянських репресій — і вишивка на тих трьох сорочках, середня між румунською і борщівською, є живим свідченням культури, яка виживала всупереч.
Війна і окопні свічки
До повномасштабного вторгнення Наталія займалася художньою обробкою шкіри. З першого дня великої війни відклала все на під.
«Шість тисяч окопних свічок поїхало з нашої родини — це лише те, що зроблено моїми руками», — розповідає майстриня.
Разом із родиною вона налагодила домашнє виробництво окопних свічок та енергетичних батончиків для військових — рецептуру розробила сама, на основі грецького горіха з власного подвір'я. А ще плете бісерні обереги-браслети для бійців на фронт.
«Не можна робити вигляд, що у нас війни нема. Я не можу залишатися осторонь — допомагаю чим можу. А на поді чекає шкіра», — говорить Наталія.
Те, що палять на городах
Найбільший біль майстрині — старовинні речі, які люди знищують як ганчірки. Одна жінка, згадує Наталія, передавала їй сорочку двома пальцями на витягнутій руці. Після кількох прань щось таки вдавалося відшити.
«Люди палять це на городах. Мені волосся на голові шевелиться. Ти збираєш по крупиночці», — каже жінка.
Те, що вдалося врятувати, тепер живе в хачині. Люди приходять, одягають строї, фотографуються. І за буковинською традицією обов'язково вішають на груди багато намиста — бо чим його більше, тим, казали предки, багатша родина.
Мрія про Петрівський ярмарок
Попри все, Наталія дивиться вперед.
«Мрію — прийде мир, і ми переможемо, і знову у нас буде Петрівський ярмарок. Я буду зі своєю палаткою, буду з прикрасами, які всім потрібні. А поки — зберігаємо і розвиваємо наше», — говорить майстриня.
Хачина у Чагрі — це місце, де народна культура не ховається за склом, а живе. Де можна торкнутися минулого руками. І де одна жінка щодня робить усе, аби це минуле не згоріло на городі.
На правах реклами
