8 Березня – свято: для деяких – це спадщина радянських років, для інших воно так і залишається святом жінок. Напередодні цього дня «Кременчуцька газета» поспілкувалася з жінкою, для якої майже кожен день – свято. Бо, попри все, вона намагається радіти кожному дню і бажає цього усім мешканцям нашого міста.
Зруйнувати віртуальну реальність, вибратися з чотирьох стін, радіти кожній миті і своєю енергетикою заряджати інших. Це про кременчужанку Наталію Герасименко: активну громадську діячку, спортсменку і просто жінку.
Вона вже не один рік очолює громадську організацію «Кременчуцьке товариство інвалідів». Також бере активну участь у багатьох міських заходах, спортивних змаганнях. Своїм прикладом Наталка надихає інших радіти життю, брати від нього все по-максимуму. Доводить, що інвалідний візок не привід, аби відмовлятися від екскурсій чи цікавих поїздок, туристичних походів і сплавів на човнах.
Останнім часом клопоту в жінки стало ще більше, проте він приємний - у родині з’явилась донечка.
Найбільша мрія життя, яку довелось виборювати
«Коли я побачила свою донечку вперше, то розплакалась, бо не вірили своїм очам, що оте маленьке диво – моя дитина», - розповідає Наталія.
Говорить, що народити дитину було мрією всього життя. І вона народила свою Марійку попри всі обставини, попри скептицизм лікарів.
«Мені неодноразово рекомендували перервати вагітність. У 4,5 місяці питання стало гостро. Вердикт лікарів один: я не народжу дитину. Та я на їхні настанови не пристала і в Києві народила донечку», - говорить жінка.
Наразі Марійці 5 місяців. І ця малеча має свої власні досягнення. Перевертається з боку на бік, намагається повзати.
«Я не встигаю всі її нові дії фотографувати. Сьогодні донечка - одна, а завтра - інша», - розповідає Наталя.
У цей момент очі її неймовірно сяють, а голос наповнюється таким теплом, що його хочеться всотати.
Донечка Наталі вже відвідує басейн, але возить дівчинку туди бабуся, свекруха Наталія Георгіївна. Також на її плечі зараз лягає значна частина турбот і догляд за внучкою, бо її син теж пересувається на візку.
Довелось стати винахідницею
Наталка розповідає, що, коли дозволяла погода, то гуляла з донькою сама. Вона навіть пристосувалася дитячу коляску возити перед візком.
«На прохання друзів із Німеччини зняла відео, як ми з донькою гуляємо, як я штовхаю її візок. Їм це дивно. Говорять, що в їхній країні вже є інвалідні візки, на які монтується спеціальне обладнання, тож матусі безперешкодно пересуваються і стороння допомога не потрібна», - розповіла кременчужанка.
В Україні, на жаль, такого для молодих матусь не передбачено, тому доводиться ставати винахідливими.
Під час таких прогулянок до Наталі неодноразово підходили кременчужани, пропонували свою допомогу. І це було приємно для неї.
Кременчук – доступний, але поки що не скрізь
Про те, що містом люди з інвалідністю можуть пересуватися без перешкод, залишається лише мріяти. Та Наталя Герасименко говорить, що у Кременчуці в останні роки питання доступності для людей з інвалідністю має тенденцію до покращення. Коли її свекруха сидить з донькою, вони з чоловіком можуть у справах проїхатися до міста. Та не завжди вони почуваються зручно . Інвалідний візок, наприклад, не входить у вузькі двері маршрутки, та й тролейбуси не всі підходять - зручні лише так звані «нові», з низькою підлогою і спеціальним пристосуванням для інвалідних і дитячих візків.
Тож у них з чоловіком є мрія, аби на всіх маршрутах міста працював громадський транспорт, зручний для таких пасажирів.
Є в подружжя і нарікання на пандуси, які облаштовують біля магазинів, аптек, офісів, установ тощо.
«Ото роблять пандус, обкладають його плиткою, не розуміючи, що по слизькій поверхні візок не їхатиме, а ковзатиметься. Металеві пандуси з сітками – найкращі», - зазначає.
Наталя нагадує, що у Кременчуці при Крюківському і Автозаводському територіальних центрах працюють «соціальні таксі».
«Мікроавтобуси обладнані спеціальними пристроями для підняття інвалідного візка. Ними і в лікарню можна поїхати, і за іншими потребами. Особливо це зручно, коли проводимо змагання чи зустрічі. Всіх привезли, а потім розвезли по домівках», - із розповіді жінки.
Підтримка родини надихає на активне громадське життя
У нашої співрозмовниці і з немовлям на руках вистачає часу на громадську діяльність. Бо Наталя Герасименко - голова громадської організації «Кременчуцьке товариство інвалідів», яка сумлінно виконує свої обов’язки.
Члени цієї організації - активні учасники змагань різних рівнів з інваспорту. Пригадує, як зовсім нещодавно, з нагоди 25 річчя їхньої організації провели змагання, які зібрали більше 100 учасників не лише з Кременчука, а й з інших міст.
«Важливо, аби люди з інвалідністю не замикались сам на сам зі своєю хворобою. Треба, аби були активними, цікавились, що відбувається за межами своєї квартири. І, треба сказати, це іноді велика проблема - «розворушити», витягти в світ. Бо простіше, коли є комп’ютер, є соціальні мережі. Все це затягує. І людині простіше спілкуватися з іншими людьми, обзаводитися контактами, друзями у віртуальному світі», - розповідає Наталія.
Змагання, зустрічі, концерти, які влаштовують у Кременчуці для людей з інвалідністю, є саме альтернативою проведення часу за комп’ютером.
Чоловік Наталі всіляко заохочує дружину до громадської діяльності, бо знає, що то один із аспектів її життя, який дуже для неї важливий.
«Я б не була головою громадської організації, аби не було підтримки моїх рідних. Це надзвичайно важливо, коли тебе розуміють і усіляко підтримують», - каже наша співрозмовниця.
Коли потрібна підтримка, а її немає
Сама ж Наталя згадує, що були довгі 4,5 роки усвідомлення, прийняття і пристосування до іншого життя. Довгі роки адаптації.
«Це надзвичайно важко - усвідомлювати, що ти тепер пересуваєшся на інвалідному візку. Прийняти те, що тепер буде так. Найважче - це з психоемоційного боку. І так відбувається з усіма. Та на жаль, в Україні мало розвинена активна реабілітація для людей, що стали інвалідами. Мало психологів, які б допомагали просто пристосуватися до нового способу життя, отож нерідко доводиться справлятися самому» , – із розповіді жінки.
Наразі вона спілкується не лише з людьми з інвалідністю.
«Друзі залишились ті самі, проте у зв’язку з моєю громадською діяльність з’явилося нове коло спілкування», - говорить кременчужанка.
Грошей від держави вистачає хіба що на памперси і дитяче харчування
Як молоду матусю її вражає ставлення держави до жінок з маленькими дітьми, що перебувають у декретній відпустці.
«Хотілося, щоб в Україні більше дбали про жінок, які стають матерями. Отих 860 гривень, які мені щомісяця виплачують на дитину, вистачає хіба що на памперси та суміші для дитячого харчування. І все. А скільки всього ще потрібно? Адже найголовніше - турбота про матір, про дітей. Це запорука щасливого майбутнього самої держави», - зазначає жінка.
А кременчужанкам Наталія Герасименко у свято 8 Березня бажає бути щасливими. Бути добрими матусями, дбайливими дружинами і просто радіти кожній миті життя, кожному промінчику сонця, маленьким і великим досягненням своїх дітей.
Фото з архіву Наталії Герасименко
Світлана Павленко
