Світла пам'ять!
Кременчук сьогодні мовчав особливо. У місті прощалися з воїном — Олегом Осокіним, солдатом Збройних сил України, людиною, яка жила, працювала тут і звідси пішла захищати нашу країну.
Олег Миколайович Осокін народився у 1991 році в Кременчуці. Тут минуло його дитинство, шкільні роки — у гімназії №22, навчання у ПТУ №6. Він працював на Крюківському вагонобудівному заводі — місці, де його добре знали й поважали.
Як розповів військовослужбовець із позивним "Лиман", у війську Олег був стрільцем — помічником гранатометника. Загинув 2 серпня 2025 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Новий Мир Ізюмського району Харківської області.
На прощання прийшли не тільки рідні та друзі захисника, а й колеги з вагонобудівного заводу. Одна з них, Тетяна, ледве стримуючи сльози, згадувала роки спільної роботи. Каже, Олег був людиною, на яку завжди можна було покластися.
"Він був дуже хорошим працівником, він був дуже хорошою людиною. Він завжди допомагав, коли треба. Він не лінився ніколи", - згадує Тетяна.
Вісім років вони працювали разом у бригаді, займалися ландшафтними роботами — важкою, фізичною працею, де кожна пара чоловічих рук була на вагу золота.
Інший спогад — із самого дитинства. Друг Олега, Олександр, розповів, що вони дружили з семи років, понад 20 років. Олег змалку був товариським і добрим, уважним до близьких, особливо до мами, якій завжди допомагав. Любив розмови, дуже захоплювався історією, з ним завжди було про що поговорити.
Коли Олександр, який також військовослужбовець, служив на Донбасі, саме тоді Олег зателефонував і сказав, що хоче підписати контракт. Його відмовляли, просили не йти. Але він вирішив по-своєму: сам пішов до військкомату, пройшов комісію і 8 лютого був призваний до лав армії, як доброволець. Служив у складі Третьої штурмової бригади.
Останній раз, за словами Олександра, Олег говорив зі своєю мамою напередодні виходу на бойову позицію. Згодом надійшла страшна звістка — Олег зник безвісти.
Сьогодні ж Кременчук прощався з ним назавжди, проводжаючи свого земляка в останню путь у тиші, що голосніше за будь-які слова.
У Олега залишилися батьки. Для них, як і для всього міста, цей день — чорний і важкий, бо війна забирає не абстрактні імена, а живих, теплих, справжніх людей. Таких, як Олег — син, друг, колега, воїн.
Після відспівування у Свято-Миколаївському соборі захисника провели в останню путь і поховали у секторі почесних поховань захисниць і захисників України на Свіштовському кладовищі — серед тих, хто віддав життя за свободу й майбутнє нашої держави.
Світла пам’ять і вічна шана.
Валерія Макряшина
Фото Катерини Майдак
