«Не можна мовчати!»
Сьогодні о 9:00 ранку, коли вся Україна завмерла у загальнонаціональній хвилині мовчання, у самому серці Кременчука знову зібралися ті, хто не має права мовчати. Акція «Не мовчи, полон вбиває» стала болючим нагадуванням: за холодними стінами ворожих катівень залишаються наші Герої. Вони тримали небо над нами, а тепер їхні родини тримають надію на їхнє повернення.
Щоранку ми згадуємо кожного українця, чиє життя обірвала росія: військових, цивільних, дорослих і дітей. Але для родин полонених та зниклих безвісти цей біль триває щосекунди, бо їхня боротьба за рідних не припиняється ні на мить.
Серед учасників акції — мешканка Кременчука Неля Іванівна. Її родина вже вдруге за кілька десятиліть відчуває на собі наслідки великих трагедій. Старший син жінки, проходив службу в Білорусі під час аварії на Чорнобильській АЕС, де отримав опромінення і згодом пішов із життя. Сьогодні, у річницю Чорнобильської катастрофи, мати знову стоїть на площі, тримаючи в руках надію на повернення вже другого сина.
Він зник безвісти 25-26 квітня поблизу села Андріївка у Волноваському районі на Донеччині. Попри поважний вік та проблеми зі здоров’ям, пані Неля приходить на кожну акцію в місті.
«Матері пережити це дуже тяжко... У мене вже один син помер, служив у Білорусі, коли Чорнобиль вибухнув. Теж за Батьківщину загинув. А тепер і другого не стало — чекаю, сподіваюся, що повернеться. Кажуть, нещодавно повернули кількох кременчужан... Може, і мій синочок прийде? Я щоразу приходжу сюди з надією», — розповідає жінка.
Організаторка заходу Юлія сьогодні поділилася з нами позитивними новинами, які підкріплюють віру багатьох родин.
Нещодавно додому повернулися захисники, на яких чекали двоє жінок із їхньої спільноти — представниці сусідніх громад нашого району. Ці хлопці провели у полоні понад два роки, і їхнє звільнення стало справжнім святом та доказом того, що чекати й боротися — необхідно.
«У нашій спільноті склалася велика радість — наших хлопчиків поміняли! У Олі А. поміняли, і у Оксани К. синочка. Ми всіх вітаємо з поверненням їхніх рідних. Хтось ще чекає — всім дочекатися!.. Це дівчатка з Глобиного та Піщанської громади, вони виходили з нами на акції..», - каже Юлія.
Ці історії — лише кілька прикладів із тисяч, що щодня розгортаються в серцях українських родин. Вони свідчать про незламність духу матерів, сестер та дружин, які вірять і не здаються, навіть коли час тягнеться болісно довго.
Вибір залишатися у боротьбі за своїх — це не просто акт стійкості, це величезне випробування.
Родини знають: якщо вони не будуть говорити, не піднімуть свій голос, то їхні рідні можуть залишитися забутими. Тому ці акції — це більше, ніж просто вуличні зібрання. Це голос, що лунає крізь шори байдужості та апатії. Це нагадування, що Героїв чекають, і що ми боротимемося за їхнє повернення, навіть якщо світ інколи мовчить...
«Надіємося, чекаємо, віримо»: у Кременчуці пройшла акція-нагадування про військовополонених
«Це дає їм сили»: у Кременчуці відбулася акція-нагадування про оборонців у полоні
Валерія Макряшина
Фото авторки
