Краще раз побачити на власні очі.
Сьогодні студенти другого курсу спеціалізації «українська мова і література» у рамках етнографічної практики побували у Кременчуцькому краєзнавчому музеї.
Як пояснила керівниця практики Оксана Савченко, майбутні вчителі української мови і літератури завітали в культурний заклад не лише щоб ознайомитися із діючою експозицією, а й послухати лекцію про вишивку відомої кременчуцької майстрині Наталії Роми.
Заступниця директора музею з наукової роботи Ірина Соколова ознайомила студентів із постійно діючою виставкою кераміки — від прадавніх часів і до сьогодення, розповівши, як розвивалося це ремесло.
Учасники практики не лише ознайомилися з елементами декору, предметами побуту і посудом, а й дізналися інформацію про майстрів, різні техніки та роботу заводів кераміки.
Окрема тема — розповідь про кременчуцьких майстрів, а також про легендарних майстрів з Опішні, яку називають столицею кераміки.
Зі студентами зустрівся в.о. директора музею Артем Ряса, який запевнив, що їх раді тут бачити, та пообіцяв сприяти у розробці наукових робіт.
Завідувачка фондів музею Ірина Маширова провела студентів музейними лабіринтами та розповіла про традиційну чоловічу сорочку. У фондах музею зберігається 15 сорочок, яким понад 150 років.
"Я хочу сказати, що скільки люди живуть наші українці, стільки ми і носимо, і вони носили, і ми носимо, продовжуємо носити вишиті сорочки або вишивані сорочки. Якщо спитати навіть у науковців, яка ж сама найдавніша, скільки їй років, то взагалі, я думаю, що важко відповісти на це питання. А вибрати якусь одну з такої кількості неможливо. І завжди наші українці шили, носили сорочки, але не називали їх вишиванками. Це такий цікавий факт. І перше введення терміну "вишиванка" було в 1912 році, коли всім відома Олена Пчілка виклала свою передмову до альбому "Український узори", і вийшов він у Києві в 1912 році. Якщо казати про вишиванки, то це може бути будь-який предмет гардеробу — блуза, сукня, плаття або навіть пальто. Але ми сьогодні будемо говорити саме про автентичність цього елементу, який містить традиції окремого краю, регіону, має характерний крій, вишивку, розмір і колір", - зазначила вона.
Окремо вона зупинилася на особливостях крою української чоловічої сорочки.
"Що стосується наших сорочок, вони дуже різного крою. Взагалі існує два види — з уставками і без. Уставка — це вставка, яка пришивається до основної частини переду і спинки, і вона призбирується такими пухликами — рівненькими зборками. Вони можуть бути біля комірця або рукавів. Комірці також різні — відкладні або стійка. Сорочки можуть бути з манжетами або без. Якщо говорити про сорочки без уставки, то вони шилися без плечових швів — тканину перегинали і пришивали рукави. Ми не кажемо "рубашки" — це суржик, правильно говорити "сорочки"", - пояснила пані Ірина.
Цього дня студентам показали різні чоловічі сорочки — від повсякденних із грубого полотна до святкових із вишуканою вишивкою та тонкою тканиною. Також розповіли про нитки для вишивки та способи їх фарбування.
"Якщо потрібно було отримати темно-коричневий колір, використовували відвар дубової кори або вільхи. Для яскраво-жовтого — нитки вимочували в конопляній олії і запікали в тісті. Деякі барвники завозилися з інших країн, наприклад індиго — його привозили з Індії через Туреччину до одеських портів, а далі — на ярмарки. Є також барвник марена — це лікарська рослина, з кореня якої отримували червоний колір. Кожен елемент орнаменту на сорочці має своє значення — цим займається наука орнаментика", - із розповіді завідувачки фондів музею.
Особливе враження на студентів справила історія однієї з сорочок.
"Цю сорочку було передано до музею в 1979 році. Історія її унікальна. В одному селі жив хлопець Михайло, який рано залишився сиротою. Його виховала хрещена мати і пошила йому сорочку зі старої сорочки його матері. У цій сорочці він одружився. Його син Павло пережив війну, побував у танкових військах, дійшов до Берліна. І так сталося, що він також одружився двічі в одній і тій самій сорочці. Є повір’я, що така сорочка оберігає чоловіка від біди", - розповідь пані Ірини.
Розповідь продовжила майстриня Наталія Рома.
"Полотно виготовляли дуже довго: спочатку вирощували льон або коноплі, потім обробляли, ткали і вибілювали. Моя мама розповідала, що тканину носили на річку, мочили і викладали на сонце — і так усе літо. Сьогодні я є членкинею Національної спілки майстрів народного мистецтва України і носієм елементів нематеріальної культурної спадщини — зокрема, технології вишивки білим по білому з Решетилівки та традиції пошиву сорочок на Гадяччині", - її слова.
Вона також додала: "У нашому регіоні більше вирощували коноплі, ніж льон, тому тканини було багато, і сорочки шили широкими — з кількох полотнищ. Вони не вирізалися по фігурі, а складалися з прямокутників. Святкові сорочки були багато оздоблені вишивкою, буденні — значно простіші".
Студенти з цікавістю прослухали лекцію, ставили запитання та розглядали експонати. До речі, цього дня майже всі були у вишиванках.
Такі практичні заняття дозволяють не лише поглибити знання, а й відчути живий зв’язок із традиціями. Саме через подібні ініціативи формується повага до культурної спадщини. І ця спадщина продовжує жити у новому поколінні.
Читайте: Оберіг поколінь: у Кременчуці є сорочка, яку прагнуть всі одягти
Нагадаємо, Від неоліту до сучасності: вперше у Кременчуці презентували унікальну колекцію кераміки
Олена Ліпошко
Фото авторки
