У Свято 8 Березня надихаємось успішними життєвими прикладами наших землячок.
Уже понад 100 років, як жінки домоглися гендерної рівності з чоловіками, а, отже, довели, що не така вони і слабка стать. У нашому місті є жінки, які нікого не переконували у своїй силі. Натомість своєю наполегливістю та сильним характером зуміли не лише заявити про себе, а й впливати на важливі процеси у місті.
Валентина Кечина. Певно, навіть ледачий, проїжджаючи повз Кременчук, зазирав до однієї з візитівок нашого міста – парку культури та відпочинку «Придніпровський». Гарно прикрашене місце, тут завжди лунає весела музика та продається солодка вата. А ще можна поринути у дитинство з атракціонами-машинками, екстремальним клоуном, вражаючими гойдалками-канатами і поважним колесом огляду. Проте до початку 90-их місце виглядало далеко не так… А взяла його у свої руки та навела тут лад, як і годиться умілій господині, наша землячка Валентина Кечина.
«Так сталося, що в 1991 році навесні, тоді ще просто Міський парк культури і відпочинку не зміг повноцінно відкрити сезон, так як там не залишилось справних атракціонів. Все господарство було занедбане. Коли мені запропонували посаду його директора з умовою швидкого оновлення атракціонів та творчої роботи – було трохи страшно, але й цікаво спробувати свої сили. Тож погодилась», - пригадує тепер Заслужена працівниця культури України, Лауреатка міжнародної нагороди в індустрії дозвілля «Європейський Золотий Поні» пані Валентина.
На той час вона лише пройшла навчання на курсах в Науково Дослідному інституті Мінкультури СРСР. Тож вирішила використовувати набутий досвід.
«Звернулася за допомогою до посадовців Головного Управління закладів культури виділити нам квоти на нові атракціони для парку. На той час це був великий дефіцит. Адже в СРСР був лише один завод з випуску атракціонів на всю країну! І…мені не відмовили. Досить швидко на це зреагував наш тодішній мер Іван Пономаренко, надавши фінансування. А також допоміг з виконанням нульового циклу, матерілами, технікою. Тож через декілька днів після домовленостей з постачальником до Кременчука переадресували вагони з технікою. І уже в середині літа парк обзавівся новими атракціонами. Навесні 1992 р. тут з’явилося ще і нове колесо огляду», - розповідає Кечина про найбільший атракціон міста.
Встановлювали на місці старого фундаменту, оскільки нове місце вимагало б чималої підготовки та великих фінансових затрат.
«Після обстеження експертами, під кожну з шести опор, крім бетону, закачували рідке скло. Монтаж колеса відбувся швидко і вдало. Але виникла нова проблема - резини колес у фрикційному приводі швидко зношувались, через що потребували періодичних ремонтів. Тож я домовилась із недавно створеним першим в Україні НВЦ «Атракціон» при нашому парку розробити проект модернізації до колеса огляду з використанням….танкових колес.. А оскільки вони практично не зношуються, проблема вирішилась. Не зважаючи на вік (близько 30 р. – авт..), наше колесо огляду ще й досі має безпечний потенціал при умові професійного технічного догляду», - розповіла пані Валентина.
Вміння домовлятись і вибивати дефіцит – не єдині успішні навики Кечиної. За час посади директоркою жінка навчилась тут організовувати яскраві свята, вправлятися з менеджментом, знати бухгалтерію та діловодство, правила безпеки і багато ще чого.
«Навіть жінка–директор поряд з чоловіками має вдосконалювати різні навички, у тому числі і технічні. Маючи гуманітарну освіту і керуючи чоловіками-техніками, весь час варто бути в стані готовності щось доводити. Пам’ятаю випадок з дитячою каруселлю 1 січня біля міської ялинки. Атракціон зупинився і технік мені сказав, що все складно, мотор не тягне, сьогодні, а може і до весни нічого не вийде. Але ж у той час були новорічні свята! Я сама залізла під атракціон і почала перевіряти. Виявилось, що з кругового горизонту вискочило приводне колесо. Через 10 хвилин троє чоловіків підняли платформу, поставили на місце, а карусель на радість малюкам запрацювала», - поділилась вона.
Освітянський полковник
Відома містянка, педагогиня, волонтерка Олена Броніславівна Сьомик – жінка скромна та доброзичлива. У розмовах своїми нагородами не хизується. Хоча їх у неї цілий арсенал: два ордени ім. княгині Ольги (ІІ-го та ІІІ-го ступенів), Почесний Знак ім. В.Сухомлинського. А ще вона - Заслужений працівник освіти України, Відмінник освіти, нагороджена Почесним знаком «За заслуги перед містом», Почесною грамотою «За заслуги Полтавської області», багатьма міністерськими, обласними та міськими відзнаками. За свої 45 років педстажу у першу чергу згадує своє найбільше дітище – Кременчуцьку філію Малої академії наук (МАН), яку вона очолила при самому створенні у 1992 р і опікується ним донині.
На сьогодні серед перемог МАНівців - понад 1 тис 7000 обласних призерів, 259 всеукраїнських та 30 президентських стипендіатів.
Олена Броніславівна може годинами перераховувати та називати імена своїх учнів-переможців, адже знає та підтримує кожну роботу учасників академії.
«У одному лише нацуніверситеті імені Остроградського - більшість викладачів, які захистили дисертації – вихідці з МАН. Приємно, що багато дітей, пройшовши кропітку школу захисту в академії, здобувши багато навичок у дослідженнях та захисті своїх робіт – потім приходять, телефонують і дякують мені, що завдяки цьому вони стали людьми. Для мене це і є найбільша нагорода!» - розповідає Сьомик.
Та одна з її найвідоміших особистих перемога – домогтись поновлення преференцій переможцям МАН перед вступами у ВУЗи. Так, Олені Броніславівні вдалося зустрітися з тодішнім Президентом України Віктором Ющенком. За тиждень після розмови пільги повернули і тепер – назавжди. З одного боку - це зробило жорсткішою конкуренцію наукових праць, з іншого – змусило керівницю МАНу вийти на новий рівень. Тож було налагоджено зв'язок із ВУЗами Кременчука та сусідніх міст, було взято участь у десятках всеукраїнських педагогічних конференцій та круглих столів.
«Одна з подруг інколи називає мене полковником. Адже знає, як часто мені доводилось проявляти чоловічі риси характеру, коли йшлося, наприклад, про послідовність у політичних поглядах. Наприклад, на початку приходу своєї каденції до мене специфічно ставився тодішній мер Кременчука Олег Бабаєв. Адже після виборів я не зрадила прихильності до попереднього очільника міста - Миколи Глухова, виходила на акції протестів. Конфлікт ледь не дійшов до звільнення. Уже згодом, через деякий час, Олег Мейданович висловився, що мене варто не звільняти, а нагороджувати за роботу, що згодом і сталося», - згадує Сьомик.
Мужні, терплячі риси характеру проявлялись і в побутових ситуаціях. Певно через це їй вдалося отримати довіру та повагу від батька – Броніслава Івановича Сьомика, з яким вони стали найкращими друзями. До речі, нещодавно вони разом написали книгу «Українці п’яти континентів». Спільних книг у доробку родини – п’ять.
«Так складалося, батьки ставилися до мене, як до дорослої. Тато вважав соратницею, довіряв упорядковувати його роботи, радився зі мною, а я була щасливою, що знала таку дружбу», - згадує освітянка.
Жіночі руки, що повертали зір
Тендітну лікарку-офтальмолога Таїсію Георгіївну Леонову часто зупиняють у громадському транспорті… Не скільки для розмов, як для подяки. Адже не можна не порадіти, упізнавши на власні очі того, хто повернув тобі зір. Тим більше, що Таїсія Георгіївна з того покоління лікарів, які не чекали оплат чи подяк від пацієнтів, а вели та піклувалися про їх зір.. через свою небайдужість до хворого.
Таку людяність Таїсія виховала в собі самотужки. Адже з самого дитинства довелося бути самостійною: у 4 роки залишилась круглою сиротою, після чого її з Крюкова забрала рідна тітка до Івано-Франківської області.
«Мене підтримували, але на ноги, грубо кажучи, ставила себе сама, як і вчила», - розповідає лікарка.
Там вона закінчила офтальмологічне відділення медінституту, а потім вирішила підкорювати ординатуру Харківської міської клінічної лікарні ім. професора Л.Л. Гіршмана, яку закінчила на відмінно, як і попередній вуз, як і школу.
Непросто уявити, та із 54 років загального робочого стажу цієї крюківчанки 35 років - оперування складних операцій на очах. Тепер найстрашніші очні захворювання – катаракту та глаукому - проводять за допомогою лазера, колись же – шляхом «ювелірної» роботи хірурга, при якій доводилося неймовірно уважно розрізати око, приживлювати кришталик та накладати…до 25 швів. Навчитися такому – справа не тільки сильного, а й вольового характеру. Адже далеко не кожен окуліст береться за таку справу. А щоб її навчитися – Таїсії Георгіївні колись довелося десятки годин провести у операційній, спостерігаючи за старшими хірургами-професорами у харківській клініці Гіршмана, де проходила практику ординатури.
«Після ординатури мене залишили працювати у хірургічному відділенні клініки. Як сьогодні, пам’ятаю свою першу операцію, мені тоді було 29 років. Уже покійний професор Зеленський мав оперувати близьку подругу своєї мами. Я асистую поруч. І тут він мені показує пальцем – бери інструмент. Я розгублена розвела руками, мовляв ні, не готова, не зараз. Він же повторно показує: «Роби!». Я взяла інструменти і всі знання і сили направила на око пацієнтки. Після процедури Зеленський похвалив мене: «Таісія, ви молодець, прекрасно прооперували! Ви сьогодні зробили краще, ніж зробив би я!» Звісно, для мене це було величезне окрилення – отримати таку похвалу від професора. А оскільки «бойове хрещення» було пройдене, я уже не боялась оперувати усіх інших», - розповідає лікарка.
Далі по сімейних обставинах жінка разом із чоловіком, відомим у Кременчуці лікарем-невропатологом, повернулася до рідного Крюкова. Тут з її рук поверталися до зору тисячі пацієнтів, яких вона оперувала при очному відділенні Першої міської лікарні ім лікаря О.Богаєвського та лікарні «Придніпровській».
Якось до нас нагрянула республіканська перевірка з відомими лікарями.
«Перевірялись операційні журнали за п’ять років, діагнози, результати. Виявилось, що за 5 років у мене було на 15 чи 20 більше проведених серйозних полосних операцій – за провідного спеціаліста, завідуючого очним відділенням», - розповідає пані Таісія.
І тут комісія виносить рішення: «провідний хірург – Леонова». Число проведених нею операцій жінка не рахувала.
«Я була так навчена, і все життя піклувалася про те, щоб пацієнтам ставити чесні діагнози, а не такі, які б підштовхували їх до хірургії. Багатьох хворих вела упродовж всього їх життя, доводилось самим нагадувати про перевірки. Шкода, що тепер ставлення до пацієнта змінюється не в кращий бік», - ділиться лікарка.
Свої знання вона передала десяткам окулістів, у тому числі і рідному сину Олександру, який так само проводив у нашому місті найскладніші очні операції упродовж багатьох років.
«Син був моїм найбільшим надбанням, бо йому передавались і усі наші з чоловіком знання та досвід, і наша любов. Саші вдалося врятувати зір багатьох наших родичів та близьких. Свого часу ми ставили тверді кришталики, роблячи перед цим розріз. Саша ж починав працювати, як і ми – класичним методом, а потім шукав шляхи вдосконалення. Якось повіз хороший мікроскоп до Києва, заплативши там 3 тисячі доларів за нову оптику, щоб чіткіше бачити та професійніше установлювати кришталик. Гадаю, нам з чоловіком вийшло передати сину і ту порядність у професії, яку сьогодні знайдеш не у кожного медика. Наприклад, відстоював думку і практику, що людині варто спершу врятувати очний нерв, вилікувавши глаукому, а вже потім братися за кришталик. Або й лікувати обидва недуга одним хірургічним втручанням», - згадує жінка.
На жаль, понад рік тому, їх Олександр пішов у інші світи. Його донька Анастасія, онука Леонових, планувала активно вивчати іноземні мови. Проте після смерті батька прийняла рішення йти його слідами, а отже, продовжити третє покоління умілих офтальмологів з Крюкова.
Ліна Романченко
