Ексклюзивне інтерв’ю з народним артистом України перед виставою.
Нещодавно на сцені Міського палацу культури актори продюсерського центру «Колизей» показала театралам Кременчука неймовірну веселу комедію «За двома зайцями». Зал здригався від шаленого сміху та позитивної енергетики глядачів та артистів. А поки мешканці збиралися на виставу, ми поспілкувалися з народним артистом України, співаком та режисером цього спектаклю Анатолієм Гнатюком.
Розмова почалася з історії вистави та її актуальності зараз.
- Це класика? Чи існують зараз прототипи Голохвастова та Проні?
- Вона сучасна і завжди буде сучасною. Річ у тому, що завжди будуть люди хороші та погані; які захочуть дуже вигідно фінансово одружитися або вийти заміж. Це вічна тема…
А далі Гнатюк розповів, що 10 років поспіль грав роль Голохвастова в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка у постановці режисера Сергія Данченка. Однак спочатку його прізвища не було у переліку акторів, яким запропонували грати у цій комедії. Утім актор мав велике бажання і попрохав Данченка допустити його до репетиції. У підсумку - з 2000 року по 2010 році ця вистава стала легендою, частиною якої був Гнатюк.
- Пройшло 15 років і мій друг, продюсер Олег Шпанчук запропонував мені поставити антрепризну виставу, як режисер, і зіграти роль Голохваства. Це було рік тому. Я погодився. Але потім почав сумніватися, бо подумав, що, напевно, не всі глядачі зрозуміють, чому і в 60 років (вік актора, ред.) чоловіки шукають вигідні пропозиції. Тому разом з Олегом прийняли рішення, що має бути молодий актор. В нас цю роль блискуче грає Микита Марченко.
Гнатюк наголошує, що коли працював над п'єсою з акторами, впіймав себе на думці, що матриця залишається від Данченка: його енергія, його талант.
- Тому, ця вистава, по-перше, це - світла пам'ять великого українського режисера Данченка. Я вважаю себе другим режисером. І для мене велика честь, що я, в якійсь мірі, повернув українському глядачу виставу, яку колись поставив Данченко... А ще мені пощастило, що Шпанчук підібрав неймовірно талановиту команду. Я граю старого Сірка, батька Проні Прокопівни. Мою дружину - неймовірно талановита, яскрава улюблениця глядачів Тамара Яценко. Секлиту грає наша берегиня української пісні Оксана Пекун, Проню - актриса театру юного глядача в Києві, Дарина Завгородня. Є в нас й прекрасна актриса Діана Небось. Вона втілила одразу дві ролі: і Галю - дочку Секлити, і Химку - прислугу родини Сірків. Працювати з ними було надзвичайно цікаво!
І хоча у виставі задіяно професійний колектив, Гнатюк хвилювався у день прем’єри, яка пройшла у великому залі будинку офіцерів в Києві 800 місць. Всі квитки на виставу були продані.
- Справа в тому, що комедію грати та ставити набагато важче, ніж трагедію. Бо коли ти граєш трагедію, ти незавжди бачиш, чи співпереживає глядач. А тут має бути сміх. Якщо його немає через 2-3 хвилини – це поганий знак... Тому я дуже хвилювався! І коли через три хвилини, можливо через дві, в залі почали сміятися та аплодувати навіть, я з полегшенням зітхнув. Але все одно кожного разу я хвилююся не за себе, а за виставу.
Режисер розповів, що трупа виїжджала з цим спектаклем за кордон: Прага, Варшава, Краків, Вроцлав, Катовіца. На жаль, там дуже багато наших переселенців, які тікали від війни. Тому зали були переповнені. І коли вони бачили на сцені декорацію із зображенням Андріївської церкви та Андріївського узвозу, чоловіки стримували сльози, а жінки плакали.
- Коли наша Секлита підіймає келих і каже: «Вип'ємо ж за наш славний, НЕЗЛАМНИЙ Київ... Там, за кордоном, така пауза, тиша... А потім такий вибух, в хорошому розумінні цього слова. Тому що слово «вибух» зараз нас всіх дуже лякає. Шквал овацій. І, знову ж таки, сльози.
Так, нам дуже важко тут, в Україні, коли нас бомблять; коли ми кожного дня боремося з повітряними тривогами; з тим, що немає світла, води, тепла. Але я кожного разу сам собі кажу, наші труднощі не порівняти з тими, що відчувають хлопці та дівчата на передовій, в окопах. Тому ворогу нас не зламати - це не просто пафосні слова. Київ вистояв, як і вся Україна!
- Як вдається підтримувати ту неймовірну енергетику спектаклю? В умовах, коли немає світла, води - людина переймається зовсім іншим, але має вийти на сцену, щоб зіграти героя, який веселить публіку.
- Ми - професіонали з великою відповідальністю ставимося до своєї роботи. Намагаємося бути завжди в формі, висипатися, ніякого алкоголю, тому що це вибиває з робочого стану. Ми працюємо для людей, по-іншому не можемо. Тому що, коли у ці важкі дні для нас всіх, люди приходять в театр, яке ми маємо право грати для них погано? В мене таке враження, що з початком війни українські актори стали працювати ще краще, ще з більшою відповідальністю. Бо відчуваємо довіру до нас. Чому зараз глядач пішов так масово в театрі? Відповідь проста: людині потрібна віддушина, кудись прийти і посміятися, отримати оптимізм, надію, заряд позитивної енергії. Це не просто глядач - це глядач, який прийшов і підключився до нас, до нашої енергії, це - співавтор вистави…
А ще хочу сказати, оці повітряні тривоги, здавалося б, мають зіпсувати настрій, по ідеї. Але, коли глядачі повертаються - ми щасливі, що вони повернулися, не поїхали додому! Ми такі раді, що всі живі, здорові! Вистава ніби на щабель стає вищою. І я скажу вам, така є відкрита душа від глядача, що нам, акторам, легше грати під час цих повітряних тривог. Тому що ми, як ніколи, відчуваємо нашу єдність і нашу силу в цій єдності. Енергія, звичайно, з небес іде, а ще ми її отримуємо від нашого прекрасного глядача.
- Що має винести глядач після спектаклю?
- Я намагався ставити виставу дуже доброю, позитивною, веселою, смішною. І я виступав адвокатом кожної ролі, як режисер. Я не виправдовую Голохвастова, але я намагаюся зрозуміти цей образ. Я розумію прекрасно Проню Прокопівну. Ну, яка жінка не хоче кохання, тепла, ніжності? Вона живе цим коханням, цією зустріччю з майбутнім своїм нареченим.
А то що так сталося, - вона виросла в такій родині. Ми і зараз часом бачимо батьків, які не дуже освічені, але хочуть, щоб діти були кращі, вкладають величезні гроші в них, але в результаті діти не отримують тієї освіти і того культурного розвитку.
Але я повторюю, що глядач має отримати позитивну енергію, і, звичайно, якісь уроки винести. Дівчата, особливо молоді, так робити не можна! Дивіться, з ким ви маєте справу! Я так поставив виставу, що в мене дуже смішна Проня Прокопівна. Але є моменти, коли вона трагічна. І глядач це відчуває та бачить. Цієї трагедії можна уникнути. Для цього треба добре вчитися, слухати батьків, шукати собі до пари хороших людей. Звичайно, Голохвастов - це негарно, це принизливо, бо він за гроші хотів одружитися. Але він такий щирий в усьому, щоб він не робив. І щиро закохався в Галю, наче не такий вже він поганий. Якби він був би поганий на всі 100%, він би зрозумів, що треба спочатку розібратися з Пронею, одружитися, забрати ті всі гроші, а потім вирішувати свої любовні справи.
- Так він авантюрист чи людина, яка загубилася у своїх боргах, амбіціях?
- Він людина, яка загубилася у мріях, не завжди хороших, в своїх амбіціях. Це нечистої води авантюрист з чорним дном. Ні. Ми даємо йому шанс. Я навіть собі так думаю: «Чи була б Проня щаслива, якби вони одружилися?». Я думаю, що можливо й була би. Вона його кохає.
Він, отримавши заможне життя, може б і не став ризикувати цим всім, а навпаки намагався ще примножити… Я думаю, у такого чоловіка всі були б щасливі: і Проня, і Галя. Інша справа, що, напевно, Галя, коли він одружився, не була б його коханкою. Бо Секлита Пилипівна так свою дочку виховала.
- Щоб ви порадили своїм героям, якби вони були зараз? Якби ви були знайомі?
- Я б йому сказав: «Чоловіче добрий, я тобі як чоловік, якому 60 років, скажу: «Життя дуже швидкоплинне. Любов, сімейне щастя не замінять ніякі будинки, гроші, автомобілі і ніякий достаток. Головне ось (показує на серце). А все решта, Господь Бог захоче - дасть. Але не тільки на нього сподівайся, а й сам працюй!»
А Проні сказав би: «Дівчинко ти моя дорогенька! В тебе дуже добре серце! Тікай від нього подалі, ти його не перевиховаєш. Хоча, звичайно, я тільки що про це казав, є шанс. Однак, як би я її зустрів, сказав би: «Тікай, тікай! Чим далі - тим краще. Там дуже розумний батько, він каже: «Шукати треба свого міщанина, роботящого чоловіка, який буде дочку шанувати, і нас, батьків, поважати, і добро не розтринькає».
- Чи слухаються діти батьків?
- Ой (тяжко зітхає), слухаються, але з роками. Я намагався слухати свої батьків. Я дуже боявся маму, в хорошому розумінні. Батька не так боявся. Але любив і поважав, ясна річ. І намагався слухати. Інколи не слухав, про що жалкую. Батьки, як правило, на 99% були праві. По-різному буває. Я бачу молодь в нашому театрі, бачу молодь в оглядовому залі.
До речі, я прийшов в театр після інституту у 1985 році. І, ви знаєте, коли учні шкіл були в залі, вони заважали грати. Богдан Ступка навіть зупиняв виставу і у дискусію з ними вступав: «Та майте совість, тихіше!». Бенюк Богдан брав меч, йшов втихомірювати на гальорку таких горе учнів. І мушу вам сказати, що з часом ситуація виправилася!
Коли учні зараз на виставах, вони дуже уважно слухають, відчувають, де вони знаходяться, що прийшли сюди не розважатися, а чомусь навчитися.
Дуже талановита молодь прийшла і приходить в театр. Ми коли були молодими, думали, що ми найталановитіші. А тепер дивлюсь на них - вони набагато яскравіші, продвинутіші, ніж ми. Вони дуже добре знають світовий театр, світове кіно, акторів, в яких стилях вони працюють, режисерів. Вони набагато обізнаніші, ніж ми. Тому, я думаю, що така молодь, напевно, все таки, слухається своїх батьків.
- Що ви побажаєте мешканцям Кременчука?
- Я багато разів був, як артист, у вашому прекрасному місті. Я люблю, поважаю цього дуже щирого, доброго глядача. А побажання мої, напевно, будуть дуже простими, але щирими. Я бажаю бути всім стійкими та пережити цю страшну війну! Я бажаю кожному бути здоровими і, по можливості, щасливими, як би важко не було. Я бажаю, щоб ми приїхали знову на гастролі та був мир!
Нагадаємо, у Кременчуці показали, що буває, якщо погнатися «За двома зайцями»: глядачі були у захваті.
Олена Синтюрина
Фото авторки
Відео Катерини Майдак
