Доки в Україні триває пора учнівських та студентських випускних вечорів, «Кременчуцька газета» зібрала цікаві історії та вивчила особливості випускних саме в нашому місті.
«Із випускних вечірок на фронт пішло 48 учнів»
«За період моєї понад 30-річної роботи в школі всі випускні схожі один на одний: море жартів, веселощів, а під ранок – сльози та обіцянки зустрічатися із колишніми однокласниками та однокурсниками кожен рік. І що всіх точно об’єднує, це запал підкорювати вершини, чогось досягати, бути першими. Певно, саме через таку атмосферу випускні і виокремлюють у цілий абзац із життя учнів та студентства», – ділиться викладачка української мови та літератури Кременчуцького педагогічного коледжу Ольга Терещенко.
Про такий же запал, але затьмарений війною – про випускні трьох класів 1941 року – повідав директор кременчуцької школи №24 Валерій Фофанов.
«На той момент школа стала місцем військової дислокації. Де зараз кабінет фізики, був госпіталь. В одному з корпусів розмістили конюшню німецькі військові. Як описують архіви, ті часи були складними. В нашій школі була точка збору – призовників звідси відправляли на фронт. Тоді з випускних вечірок на фронт пішло 48 учнів, 9 із них не повернулися.
Як свідчать спогади, випускний 1941 року проходив в атмосфері певного суму, адже діти здогадувалися про свою майбутню невизначену долю на війні», – розповів директор найстарішої, 135-річної школи міста.
Кременчук «без випускних»
Та час плинув, і війна вже була позаду. На зміну післявоєнній відбудові прийшов комунізм.
«Перед нами стоїть фортеця, зветься вона наукою. Її повинна взяти молодь, якщо вона хоче бути будівником свого життя», – слова тодішнього керівника СРСР Йосипа Сталіна цитувала одна з місцевих кременчуцьких газет у 1948 році.
«І сьогодні ми, майбутні будівники комунізму, випускники 10 класу, твердо й упевнено можемо сказати, що фортеця науки нами взята з успіхом. Для кожного з нас завтра починається нове творче життя, для когось – далі у вищі навчальні заклади, для когось – робота на підприємствах Кременчука», – написано у замітці випускника 10 класу 9-ої місцевої вечірньої школи О. Кошколди.
Можна лише уявити, як учні тогочасних 9 та 10-х класів одразу після випуску думали про роботу на підприємствах. Натомість про веселі випускні у пресі – жодної згадки, що, думаємо, відображало дійсність сталінського режиму.
Як газети писали про післявоєнні випускні
Архівні ЗМІ переносять нас у 1958 рік, де уже випускні «можуть бути».
«48 юнаків та дівчат середньої школи №3 зібралися святкувати разом із вчителями та батьками свій випускний. Для них, веселих і життєрадісних, грає сьогодні духовий оркестр. У швидкому ритмі вальсу кружляють пари. Трояндами квітнуть білі стрічки у косах дівчат», – пише одне з видань, яке ми знайшли в архіві Кременчуцького краєзнавчого музею.
Зміни у поглядах та ще більшу свободу можна помітити ще через 10 років. У статті «Орлята будуть літати», опублікованій влітку 1968 року, один із випускників описує мрії своїх однокласників: одна дівчина хоче стати співачкою, інший хлопець – інженером, третій планує поїхати до тайги.
Алкоголь у чайничках та з-під поли
Неймовірний випускний 1969 року пригадує директорка Кременчуцького краєзнавчого музею Алла Гайшинська.
Святкувала вона його в Одесі – Алла Павлівна тоді була ведучою свого випускного в Одеському державному університеті ім. Мечникова.
«У нас було більше не гуляння, а тепла зустріч. На столах були переважно солодощі. На випускний, пам’ятаю, тоді витратила 10 рублів (при стипендії у 45 руб). Найцікавіше було зранку: ми пішли до моря. На березі, веселі, розпалили багаття, співали й танцювали. І тут хтось із хлопців закричав: «Атас!». До нас прибігли прикордонники – адже пляж охоронявся. Ми кинулися навтьоки, але потім довелося пояснювати їм, що ми святкували мирно, просили нас помилувати й не карати за порушення порядку», – розповіла пані Гайшинська.
За її словами, на алкоголі молодь тоді не акцентувала увагу.
Це підтверджує і директорка Кременчуцького ліцею №4 Любов Михайлик.
«Я пам’ятаю, що свій випускний ми святкували у школі. Алкоголь, ясно, був заборонений. Проте, що цікаво: на столах ми розставили кухонні чайнички – по них було не видно, що там всередині. Тож вино було «зашифроване» у такий спосіб», – поділилася вона.
Про вино з-під поли на своєму випускному 1974 року розповів і Валерій Фофанов.
«Випускний був яскравим! Але найдужче запам’ятався мій танець із вчителькою англійської мови Анною Кузьмівною. Я запросив її на останній вальс, і вона відразу почала плакати. Говорить: «Валєрочка, я тільки зараз дізналася, що в тебе одна трійка в атестаті!» Та я її заспокоїв. Адже по всіх предметах у мене були тверді «5» та «4», і оцінок я ніколи не випрошував», – згадує директор школи №24.
Столи напівпусті – та зачіски пишні
Випускні 1990-х років нам допомогли побачити в ліцеї №4, в архівах музею якого зберігається фотоальбом «Клуб старшокласників». Розпочали його перші випускники 1993 року. На фото – пам’ятні світлини поруч із Кременчуцьким морем, виступи-капусники з перевдяганням у Фредді Мерк’юрі та… застілля, де столи хоч і не багаті, але з шампанським.
Характерно, що у багатьох випускниць – високі пишні зачіски (у деяких – «хімія»), на дівчатах – переважно білі сукні.
Про особливо важливий для всієї родини випускний свого сина Ігора Леонова розповіла нам місцева журналістка Марія Долина. Ігор – випускник 2003 року.
«Було дуже гарно ввечері у клубі Котлова. Щодо хлопчачого одягу, тоді ще не було великого вибору. Популярними були льняні костюми. А ось частина дівчат була на крок попереду від моди і одяглася не в пишні світлі сукні, а в короткі: облягаючі, чорні чи барвисті, з сіткою чи пайєтками. Було весело, дружно, пишно. До ранку, традиційно до сходу сонця, святкували на Крюківському мосту. Певно, було якесь полегшення на душі, адже складно було такого активного хлопчика, як мій, змусити закінчити школу. Нині дуже рада за нього і горда, що він переміг себе. Проте тепер уже є і його слід в історії Кременчука: відома всім альтанка на озері в Міському саду. Саме Ігор розробляв креслення до її проекту», – поділилася спогадами Марія.
У скільки обійдеться випускний сьогодні
До сучасних випускних можна готувати дітей увесь рік, розповідає мама-депутатка Оксана Піддубна. Цього року її донька Ніна закінчила 9-й клас школи №30.
«Порахували з батьками: якщо замовити кафе чи ресторан, то це обійдеться близько 1-1,5 тис грн на дитину. Спершу вирішили не святкувати, оскільки більшість дітей йде в 10-й клас. Однак батьки одного з однокласників запропонували відсвяткувати в їхньому приватному будинку, та ще і взялися все організувати (ведучого, ді-джея, їжу). Сукню для випуску доньці знайшла свою. Витрати здебільшого пішли на зачіску-макіяж-манікюр. Тож, вклалися у 500 грн», – поділилася Піддубна.
Якщо ж порахувати всі покупки для випускного «з нуля» – готуйте 6-7 тис грн.
«Ще з зими ми з донькою намагалися знайти гарну вечірню сукню, та ціни, чесно кажучи, лякають. Більш-менш гарна коштує від 1 тис 500 грн. З цінами на взуття трохи легше (класичні босоніжки, якщо колір та модель підбирати під вбрання) – від 700 до 1 тис 500 грн. Якщо не йти до дорогих салонів, гарну зачіску можна зробити за 100-300 грн. Те ж саме і з макіяжем – 150 грн. Майже всі дівчата прийшли на свято з сучасним, підібраним під вбрання манікюром (ціна не відрізняється від дорослого – від 150 до 350 грн). Ми заплатили 240», – розповіла вона.
Всі – до Крюківського мосту…
Про традицію випускників зустрічати світанок на Крюківському мосту згадує директорка Любов Михайлик.
«Слава Богу, діти починають нас розуміти і вже не так часто біжать на міст зустрічати схід сонця, а якщо й так – хоч не фотографуються на перилах. Бо раніше пережити саме цей момент вчителям було неймовірно складно, самі розумієте чому», – говорить вона.
Проте зауважує, що зустріч сонця саме біля Крюківського мосту лишається традицією випускників багатьох поколінь.
…або до Дерева перших поцілунків
Про особливе місце у Кременчуці, яке дуже любили випускники ще 1940-х років, розповів і Валерій Фофанов.
«Про дерево-шовкун, яке досі росте на території нашої школи, і якому понад 100 років, знають небагато, переважно випускники нашого закладу. На початку двотисячних біля одного з корпусів встановлювали приміщення вбиральні. Дерево росло поруч: крона дуже велика, його планували спиляти. Однак коли про це дізналися старенькі кременчужани, які давно закінчували нашу школу, звернулися до виконкому, щоб дерево лишили. Як з’ясувалося згодом, біля нього випускники влаштовували побачення. Тож ми його негласно тепер називаємо Деревом перших поцілунків. Для школи воно цінне, адже історичне. Всі випускники традиційно фотографуються біля нього».
Збирати матеріал для статті допомагали: педагог-організаторка школи №24 Людмила Бейгун, заступниця директора з виховної роботи ліцею №4 Тетяна Процько, директорка Кременчуцького краєзнавчого музею Алла Гайшинська.
Ліна Романченко
