«Не можна мовчати!».
Бувають дні, коли тиша говорить голосніше за будь-які слова. Сьогодні Кременчук знову відмовився від мовчання. Біля ПК «Кредмаш» розгорнулася масштабна, щемлива акція «Не мовчи, полон вбиває» — живий, пульсуючий маніфест тих, хто просто не має права на спокій, поки їхні рідні перебувають у пеклі ворожого полону.
Колись ці мужні чоловіки та жінки без вагань стали на захист України, закривши нас собою. Сьогодні ж їхні батьки, дружини та діти змушені ставати на інший захист — виборювати право своїх найдорожчих бути поверненими додому.
Рівно о 9:00 усе навколо завмерло. Час ніби зупинив свій перебіг. Загальнонаціональна хвилина мовчання об'єднала присутніх у спільній скорботі та незламній надії. Кременчук разом із усією країною схилив голову в глибокій повазі перед пам'яттю тих, хто віддав життя, та в німій, але палкій молитві за тих, чиє життя прямо зараз триває у неволі.
Ці щотижневі зустрічі — це не про політику і не про сухі гасла. Це єдиний спосіб для родин кричати на весь світ, що їхній біль не вщух, і вони ніколи не змиряться з невідомістю. Це чітке нагадування всім нам у тилу: наша можливість пити ранкову каву, ходити на роботу і просто жити купується страшною, непомірною ціною. Наші захисники — це не цифри у статистичних звітах. Це живі долі. І на них чекають удома.
Біль родин полонених не має кордонів — він відгукується в кожному куточку планети, де б не були українці.
Особливою гостею сьогоднішньої акції стала Наталія, яка приїхала до Кременчука, аби стати пліч-о-пліч зі своєю кумою Яною. Яна та її родина зараз переживають найважче випробування в житті — вони чекають з полону Артема: брата Яни, а ще — люблячого сина і тата.
Наразі Наталія живе в Шотландії, але її серце повністю тут, в Україні.
«Для мене бути тут надзвичайно важливо, — ділиться емоціями Наталія. — Живучи за кордоном, я відчуваю цей глибокий біль і сум за те, що відбувається з нашою країною, за те, як гинуть люди. Я понад усе хочу, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася перемогою, щоб усі повернулися додому і кожен зниклий був знайдений».
Живучи наразі в Шотландії, Наталія гостро відчуває весь біль і сум за рідну країну. Вона розповідає, що навіть далеко за кордоном українці не мовчать: вони збираються, виходять на акції та намагаються доносити світові правду. І хоча Велика Британія надає колосальну підтримку Україні, іноземне суспільство та медіа поступово втомлюються від чужої війни — адже вони ніколи не знали, що таке жити під обстрілами чи тікати від розірваних снарядів.
Саме тому, за словами Наталії, так важливо без упину тримати тему полонених на слуху. І щоразу, повертаючись до України, вона першим ділом іде на акції в Кременчуці, аби тримати за руку свою куму й нагадувати всьому світові: боротьба за кожного нашого захисника триватиме до переможного кінця.
Сьогодні Кременчук знову довів: ми не маємо права на втому. Боротьба за кожного чоловіка, сина, брата і батька триватиме щотижня, щодня, щохвилини. Допоки останній український захисник не повернеться з темряви неволі додому — туди, де на нього так сильно чекають.
Валерія Макряшина
Фото Мирослави Ковальчук
