Кременчужанин на війні з росію був із самого початку. І, як би дозволяло здоров’я, побіг з автоматом і зараз. Утім життя внесло свої корективи. Тепер він опікується своїми побратимами, які повертаються із передової.
У Кременчуцькій технологічно-гуманітарній академії першого жовтня відбулася зустріч з учителем за спеціальністю, військовим за професією і покликанням, капітаном Збройних сил України, учасником російсько-української війни, повним кавалером ордена «За мужність», випускником цього закладу – Тарасом Вʼюном. В рамках проєкту «Діалог мужності» студенти, педагоги, журналісти й не тільки у День Захисника і Захисниць України спілкувалися* з тим, хто став на захист Батьківщини за власним бажанням. Тоді й стало відомо, що любов до України та рідної мови йому прищепив батько, який балакав українською навіть тоді, коли це заборонялося.
- Я намагаюся рівнятись на нього, - розповів пан В’юн.
Він навчався у школі №10, після закінчення вступив до тодішнього Педагогічного училища. Потім пішов в армію на строкову службу.
У подальшому став рятувальником, паралельно навчаючись в Харківському Національному університеті цивільного захисту. Тож з часом займав посаду начальника караулу пожежної частини.
- Але зарплата була така, щоб ви розуміли, це був 2010 рік, 750 гривень на місяць. Для молодого хлопця, який мав надію на сім'ю, треба було підробляти, - пригадує пан Тарас.
І додає, що на той час, відповідно до чинного законодавства, він не міг цього роботи. Проте, попри заборону, працював спочатку офіціантом, а потім 7 років був барменом у відомому у Кременчуці тепер вже ресторані.
Із початку російської агресії проти України чоловік пішов на війну по мобілізації. А після повернення до цивільного життя виникли проблеми в родині, дала про себе й звичка армійського життя.
- По факту – розлучення. Тоді я пішов на контракт. Був снайпером, потім командиром відділення снайперів, далі командиром взводу тих самих однооких, - пригадує свої кар’єрні сходинки військовий, який у подальшому служив у третьому полку спецназу та був начальником розвідки.
Після демобілізації В’юн працює у відділі з прав та інтересів ветеранів Департаменту молоді та спорту Кременчуцької міської ради.
- Поки фінансування невелике. Але, в принципі, по всіх містах така ситуація. Просто в інших містах є більш свідомі люди, підприємці, які йдуть назустріч та самі готові й пропонують проведення якихось фестивалів, заходів… - ділиться новим досвідом чоловік.
На зустрічі була не тільки промова військового, а й спілкування з аудиторією, лунали питання від ведучої. Серед іншого, вона поцікавилася, як вийшло, що людина з педагогічною освітою стала військовим?
- Просто пішов в 2014 році як доброволець... І якось воно захопило… Пішов, довчився на сержанта, потім на офіцера. Було одне бажання - щось змінити в цій армії. Тому що можна людину послати взагалі ні до чого не готовою - це просто буде втрата стовідсотково. А можна чомусь її навчити. Тим більше, ти бачив, як це роблять іноземні партнери, які до нас приїжджали та проводити заняття. Тоді ти розумієш, що все можна, все залежить від тебе, - ділився своїми думками гість.
Попри жахливі наслідки війни, пан В’юн бачить в неї й поштовхи до змін. І не тільки в армії, а й особистості.
- Якби не було Другої світової війни, то ми, мабуть, в 80-х роках на конях їздили. Війна взагалі - це біда, але це великий поштовх і в розвитку, і в розумінні, – власний погляд військового.
- В одному з інтерв'ю ви сказали, що у вас була думка, аби тільки люди не зневірилися у Збройних силах. А зараз не настав той драматичний час, коли ці Збройні сили можуть зневіритися у людях, які знаходяться у тилу?
- Ні, не зневірилися. Я балакаю з хлопцями, вони тримаються. Всі розуміють, що вони там знаходяться, щоб ми тут каву пили. Але не забували про них! – відповідь військового.
Пригадала ведуча й поранення пана Тараса та історію його дивовижного порятунку в Зеленодольський лікарні. Тоді захисник терміново потребував переливання крові, яка в нього рідкісної групи. Але, незважаючи на це, знайшлася людина, завдяки який зробили пряме переливання.
Пан Тарас розповів, що ніколи не посилав у тил ворога цілу групу, а брав окремих побратимів із собою. Одного разу у такому поході на початку херсонського контрнаступу військових «накрили мінами».
- Йшов стрілковий бій, хлопці мене витягнули. Це було вже друге поранення. Я ніколи собі знеболювання не колов, бо розумів, що треба ясна пам'ять… Пам’ятаю, як мене довозять до «медички» (автівка, до якої з лінії зіткнення вивозять на більш важкій техніці, ред.) та вкололи морфій. До тями я прийшов через три тижні у Києві. Тож все, що зі мною відбувалося упродовж цього часу, я знаю лише з розповідей.
- Чи вірите ви в те, що випадковості не випадкові? Можливо є якісь вищі сили, Всесвіт, які в такій межовій ситуації допомагають втриматися та вистояти?
- Вірю в те, що десь, щось недоробив. Бачите, поки не забирає, ні вверх, ні вниз (посміхається). Звісно, якісь сили є. І повірте, я бачив себе зі сторони, коли не розрахували трохи наркоз, коли перевозили… Вже відлітав, але не пустили, - спогади оборонця.
Але додає, що після цього він не змінився. І, якби здоров’я було, то й зараз би схопив би автомат та побіг далі.
- Ви повернулися в мирне життя. Але ми знаємо, що ви активно займаєтеся волонтерством. Виходить, що думками ви все ще там, на війні?
- Думками з війни не повертаються. Це я вам скажу однозначно! І присутність ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, ред.) є. В минулому році я почав з психологом працювати, тому що я розумію, що можна зламатись фізично, а може психологічно. Це набагато гірше буде - ти можеш не тільки собі зашкодити, а й оточуючим.
Чому допомагаю? Тому що є така необхідність навіть попри, як кажуть, великі зарплати військових!.. Люди, вибачте, я по собі можу сказати, те екіпірування, яке в мене було, воно було куплено за свої кошти, і там далеко не одна сотня тисяч гривень.
Кожного разу ремонтувати машини і не відчувати при цьому ніякої підтримки - ти думаєш, для чого це? Щоб просто хлопці зневірились? Треба їм давати такий от показ того, що вони нам небайдужі. Так, ти його можеш не знати, ніколи в житті не побачити, але ти знаєш, що він там зараз в окопі мерзне.
Я думаю, що ту філіжаночку кави, яку ти не вип’єш за 20 гривень, а скинеш на донат, ти від цього багато не втратиш, а комусь будеш тепліше, - вважає військовий.
- Поділіться вашою особистою мрією.
- Мрія - щоб ветерани й інваліді війни, коли поверталися, не тикались, не микались, а знали, що в них є якесь місце для занять спортом елементарне. Тому що, ви розумієте, коли військовий з психологічними травмами приходить, він починає просто заливати алкоголем і всілякими забороненими препаратами. Саме тому я хочу не те, щоб зробити хаб або якийсь сервіс, а залучати їх вже в наші діючі спортивні клуби, ДЮСШ. Щоб вони мали змогу займатися спортом… Щоб вони не ходили безпритульними. Знаєте, після Другої світової як всіх самоварів повивозили, щоб не лякати народ, бо вони були не герої - вони заважали жити.
Ті, хто повертається, мають бути красивими, поголеним, накачаним. Але, повірте, там не накачаєшся… Хлопці, які беруть автомати та лізуть вперед, їм потім дуже важко.
- Можете щось побажати присутнім, прокоментувати?
- Живіть! Кожен на совість робіть те, що ви маєте робити, та не забувайте, звідки ви. Знаєте, оця фраза «Ця країна мені нічого дала» мене дуже бісить. А що вона тобі має дати? Що ти для неї зробив? Зроби щось для неї – вона тобі віддасть! Ви просто думайте про те, що ви можете і що ви хочете. І, будь ласка, не тикайтесь, не микайтесь, не шукайте швидких можливостей заробити. Тому що такі думки ніколи до добра не доведуть. Це не тільки про злив інформації або ще щось. Як правило, в нас швидкі гроші пов'язують або з криміналом, або з якимось аферами. А це – той самий кримінал.
Якщо кожний буде жити по-совісті, то тільки так ми зможемо побудувати нашу майбутню Україну. Я розумію, що це пафосні слова, що вже неодноразово сказані. Але з висоти прожитих років, я вам скажу так: повернеш голову та подумаєш: «Тут я зробив правильно, а тут можна було і не так». І от коли в тебе «Я зробив правильно» буде переважувати, ти будеш знати, що недаремно жив…
Якщо щось почали робити, то робіть до кінця! – радить військовий.
А далі були питання від присутніх.
Зокрема, редактор нашого видання Олег Булашев попросив згадати із власного досвіду найдовший термін, упродовж якого пане Тарас, як снайпер, чекав на ворога не рухаючись.
- Для розуміння: якщо не ворушитися, то десь хвилин через 45 ти розумієш, що тобі кожна паличка заважає. Це більш художня видумка, коли кілька діб снайпер лежать не рухаючись. Адже тіло набрякає, тож через якийсь час ти навіть пальцем не зможеш поворушити.
Я колись в засідці був три доби. Зараз, в принципі, ми перейшли на натяжку, то група ходить 2 снайпери та прикриваючі. Одній людині замаскуватися набагато простіше, ніж коли 5. Це було, мабуть, найдовше…
- Що вам найбільше допомогло в стресових якихось ситуаціях? Можливо у вас є якийсь талісманчик?
- Талісманчик, так є – мама. Це мій талісманчик. А так, в стресових ситуаціях, не знаю, мабуть, самоконтроль. Це роками вироблялося. У мене була строкова служба далеко не мед, але я дуже вдячний, що попав у морську піхоту, - вказує військовий, розповідаючи далі про отриманий там досвід.
- Чи вважаєте ви, що війна вас змінили?
- Змінила – я став сентиментальним. Будь-кого війна міняє. І ті, хто каже, що вона його не міняє, - це просто надягнена маска для того, щоб людина відчепилася. Змінила в яку сторону? Десь став більш черствіший. Дійсно змінилося ставлення до життя, до цінностей. Тому що, колись була цінність пляшка води та батончик «Снікерса», а до цього ти думав, яку собі машину купити... Оці цінності дуже міняються. Там, на передовій ти бачиш, як хлопці піклуються машиною, доглядають за нею, і як тут люди до них відносяться - це небо і земля. Він там розуміє, що це - його підвоз води, їжі, БК (боєкомплект, ред.) і так само це - його евакуація. Бо туди не всюди по статуту може доїхати медична машина.
Переоцінка йде дуже велика, коли там знаходишся і коли тут.
Цим війна змінила. На відсотків 80 своє відношення до матеріальних і духовних цінностей змінилося.
Я став частіше і мамі дзвонити, і сестрі, і всім рідним та близьким. Тому що ти розумієш, що в тебе такої нагоди може більше не бути. І не тому, що з тобою щось станеться, тому що ти можеш не додзвонитися комусь.
Це гірше за все, коли ти береш телефон, гортаєш адресну книжку: видалити певний контакт палець не тягнеться, хоча, в принципі, номер вже не потрібен. Оце теж дуже б'є по голові…
* Повну версію інтерв’ю шукайте тут.
Клим Соколов
Фото автора
