Розмова про патріотизм, культуру та віру в майбутнє.
Напередодні Новорічного свята в Міському палаці культури «Кременчуцька газета» зустрілася з його директором Сергієм Ситником. У розмові ми обговорили не лише традиції новорічних вистав для дітей, а й роботу культурного закладу та особисті звичаї директора, який уже багато років дарує містянам свято та радість.
«Діти налаштовані на диво»
- Чимало містян уже бачили афішу новорічної вистави в Міському палаці культури. Яка за рахунком ця вистава у вас?
— Для нашого палацу культури загалом це буде 53-тя, а для мене особисто — п’ятнадцята чи шістнадцята. З урахуванням того, що під час карантину, пов’язаного з коронавірусом, ми не ставили вистави. Проте знімали невеличкі фільми та показували дітям, знаходили шлях, щоб отримати увагу наших дітей. Навіть робили QR-коди, через які можна було побачити вистави. Потім декілька років працювали у форматі квестів — так розважали малечу, коли не було можливості збирати її у залі. А ось минулого року все ж повернулися до казочок. Так, вони тепер коротенькі (це пристосування до воєнних часів, авт.). Тож, якщо раніше ми могли дозволити собі «розігнатися» на годину чи навіть годину двадцять, то тепер казка триває 35 хвилин, а ще під ялинкою влаштовуємо розваги, тобто загалом - до години. Настрій у дітей завжди такий, що вони налаштовані на диво, вони чекають його, тому ми просто зобов’язані його створювати.
- Чим відрізняється сучасна новорічна казка від тієї, що була 5, 10 чи навіть 20 років тому, саме за наповненням?
— Новорічна казка — це своєрідне відображення нашого життя. Якщо раніше ми шукали чогось такого загального, ілюзорного, і мандри були в нас не прив’язані до реалій, а зло було не конкретне, то останніми роками воно має цілком конкретні обриси. Ми всі знаємо його (країна-агресор, авт.), тому і на сцені всі мобілізуємося на боротьбу з ним. А наші дітки — у перших лавах, вони ті, хто підтримує наших захисників своїми листами. Тому для них ми теж ставимо виставу, у якій вони беруть участь у цьому протистоянні злу, яке прийшло на нашу землю.
Якщо минулого року серед героїв казки був пес Патрон, і це справді підіймало настрій нашим дітям, то цього року ми знайшли інший хід. Це трішки чи то по-модному, чи не по-модному — Minecraft і Лалубу. Я тільки-но навчився вимовляти їхні назви чи імена, але й цих персонажів ми побачимо на сцені. І глядачі дізнаються, яка вийде історія, хто на чиєму боці опиниться, і як наші дітки допоможуть перемогти зло, бо світ таки має рухатися до Миру, до Перемоги України. А те, що Україна вже вистояла — це означає, що вона вже перемогла, але краще - точно попереду.
- Я палка прихильниця казок у Міському палаці культури, навіть дорослою ходжу обов’язково. Не можу не помітити, що ви завжди граєте роль якогось злого героя. Ви навмисне це обираєте? Як почуваєтеся в таких ролях?
— Чесно кажучи, цього року я зло не буду представляти. Чому беру участь у казках, будучи у кріслі: я - професійний актор, тому маю трошки підтягувати за собою інших виконавців, і казках через те виглядає десь краще. Злих грати, мабуть, цікавіше, бо більша амплітуда тих почуттів, які ти можеш виразити.
Добрі люди більш спокійні, тому їх грати складніше. А коли у негативному образі (той самий Король-пацюк) — це протистояння, яке відчуваєш від діточок, це енергія, з якою тобі доводиться працювати. Цим насолоджуєшся, тож і тут є своя особлива радість.
- Зараз чимало дискусій про новорічні свята, зокрема, чи є їм місце під час війни. Наскільки важливо для нашої громади навіть у воєнні часи проводити культурні заходи?
— Взагалі, я думаю, що вони потрібні. І навіть у більш широкому плані мав би бути ще більший акцент на патріотизм. Людей треба розважати, щоб вони відпочивали, бо весь цей негатив пережити дуже важко. Ми, звісно, не живемо тими емоціями, якими живуть наші оборонці на фронті, де кулі й вибухи поруч, але реалії воєнного часу виснажують наших батьків, наших дітей, наші сім’ї, дружин. Найбільше виснажує постійний негатив, тому необхідно приносити у життя прекрасне.
Але є різні речі. Хочу показати на прикладі вистав, які ми ставили Троїцьким театром свого часу — це Езоп, «Політ над гніздом зозулі». Під час них можна було посміятися від душі і поплакати. І не просто поплакати через якусь мелодраму чи серіальну «мильну оперу», а вникнувши у зміст. На жаль, зараз нам привозять тільки секс, секс і секс… Тим самим принижуючи наше місто до такої провінції, аж до рівня села. Я, чесно кажучи, не розумію, хто постійно ходить на такі вистави.
З іншого боку, цього року в МПК були дві яскраві вистави — «Конотопська відьма» і «Ребелія». Це той клас вистав, яких хотілося б побільше. А ще можна відмітити «Чоловіки не танцюють» — виставу письменника Горового, який, до речі, нещодавно приїздив на творчу зустріч. Такого треба більше. Загалом, більшість наших зірок підняли планку своєї творчості: патріотизм став темою не хайповою, а справжньою.
- Цього року осінь у МПК відзначилась яскравими подіями: концертами місцевих колективів «Славутич», «Елегія». Як їм доводиться зараз працювати?
- Їм завжди було складно працювати. Народне мистецтво «Славутича» завжди, на жаль, не було в фаворі серед наших глядачів. Проте саме зараз, з початком повномасштабної війни, до них трошки повернулися лицем.
Що говорити про наш «Славутич», коли раніше приїздили колективи, як-от хор імені Верьовки, київські ансамблі, а за Кременчук було соромно. Тому що коли ти сидиш у перших рядах, озираєшся назад і бачиш пусту залу, то просто хотілося дивитися не на сцену, не на мистецтво, а собі під ноги, бо було соромно за наше місто. Але останнім часом, слава Богу, на ці концерти майже забитий ущент глядацький зал. Всі отримують насолоду: і глядачі — від українського мистецтва, і артисти, які бачать аншлаги в залі.
На «Славутич» теж люди пішли, вони вже трошки заскучали, бо давненько не було великих концертів, а тут ще й ювілей. Тому що саме вони насправді зберігають національну ідентичність нашого міста, в тому числі. «Славутич» взяв у репертуар вокально- хорову композицію про Щуку з Кременчука — а це вже наша нематеріальна спадщина, і артисти є носіями цієї нематеріальної спадщини.
«Елегія» — теж чудовий колектив, який свого часу було створено при вагонобудівному заводі. Але тепер вони в нашому палаці вже шість років, і без них наша сцена точно була б не такою багатою.
Складні роки та новий рівень
- Що ви скажете про колективи для дітей і молоді?
- Я не люблю нові іноземні слова, але є таке слово, як «тригер». Чи влучно тут сказати, чи ні, але війна стала тригером для їхньої творчості.
Із одного боку, на початку повномасштабного вторгнення був стоп, усі заклякли, але потім почалися якісь пошуки. Все це відображено в наших концертах, і особливо я хотів би відзначити «Задзеркалля». З одного боку — цей колектив дуже цікавий на сцені, а з іншого — має дуже високу відповідальність і перед батьками, і перед Україною. Це люди, які постійно збирають кошти своїми концертами. Ми допомагаємо нашим захисникам через волонтерів.
Цей рік нам вдався як ніколи, навіть у мирні часи такого не було. Наші колективи раніше так багато не гастролювали. Так, наприкінці минулого року ми з нашою виставою з’їздили у Німеччину, показали виставу «Листи з нуля», яку там прийняли дуже добре.
А вже цього року, наприкінці весни — на початку літа, артисти «Задзеркалля» з’їздили до Бидгоща (Польща), там зайняли призове місце. А ще — приз у 40 тисяч гривень, які пішли на їхні костюми, на апаратуру.
Потім у нас двічі їздив за кордон на чемпіонат Європи та чемпіонат світу бальний колектив «Вікторія». У мирні часи вони вже давненько не вибиралися за кордон. Того часу, коли я був директором МПК, можливо, пару разів, а в цьому році — он як.
Також у нас їздили до Туреччини на фестиваль колектив «СпарТанці» разом із «Кіндер-Сюрпризом». Теж стали переможцями, вони практично забрали усі гран-прі.
Це колективи, які ставлять свої номери не просто як виступи на сцені, а завжди вносять якусь цікавину, якусь ідею у свої номери. Зараз вони також готуються до виступу у Франції. Цей проєкт мав би відбутися цієї осені, але його перенесли на весну, і вони готуються. Сподіваємося, що їм вдасться у квітні відправитися у Францію і порадувати глядачів справжнім мистецтвом. От вони всю Туреччину здивували, тепер, думаю, здивують і Францію.
І цирк у нас працює постійно, він зайняв свою нішу з номерами у повітрі. Юні артисти постійно виступають на чемпіонатах, на фестивалях, займають переважно перші місця.
А ось колектив «Дитячий світ» цього року не бере участі в новорічних святах.
Артисти збираються до Грузії теж на танцювальний фестиваль. Ось так цього року роз'їздилися всі, як ніколи.
- Розкажіть детальніше про проєкт співпраці з Німеччиною?
- Цьому проєкту вже, мабуть, років 25. Його родоначальниками є Анна Арламова. Колись давно вона була директоркою художньої школи Кременчука, потім виїхала - живе вже довгий час у Німеччині. Тетяна Юріївна Чернова (заступниця начальника Управління культури, авт.) теж виступає від Кременчука, як одна з керівниць громадського об’єднання «Краніх Журавель».
На початку це була організація, спілка, так би мовити, маленька спілка художників двох міст. Але згодом до неї додали коло друзів, додали мене, і вже у 2014 році вперше й мені вдалося поїхати до Тюбінгена, а там зав’язати контакти з німецьким театром.
Але на початку повномасштабної війни відгукнувся ще один театр. А з іншим театром ми давно товаришували — це театр з Оффенбурга, з яким у 2012 році зробили спільний проєкт на нашій сцені. Потім планували поїхати в Німеччину, але почався 2013 рік і всі події завадили нашим планам.
Ось уже у 2022 році з нами зв’язався театр з Мельхінгена — це невеличке село, у якому живе 1000 людей, і там існує професійний театр, у якому є три сцени. Вони працюють не лише у себе, а й у Тюбінгені, взагалі по своїй землі їздять і показують за рік до 300 вистав.
Тобто, це велика робота, і ось вони настільки перейнялися нашою бідою, що за цей час передали багато допомоги для працівників культури…
Так, за допомогою німецького театру ми зробили наш вертеп, який у 2022 році виставляли тут, у себе, під ялинкою. Минулого року виставляли у Кременчуцькому краєзнавчому музеї, а цьогоріч, ближче до Різдва, він з’явиться там же і будемо пропагувати українське мистецтво.
Про традиції
- Який Новий рік з дитинства вам запам'ятався найбільше?
- Перша зустріч із театром — це був Полтавський ляльковий театр. Їхній спектакль я побачив у школі. Це була не новорічна казка, це була проста казка, в якій вовк бігав, з рушниці стріляли мисливці. І ще одну казку пам’ятаю — «Блакитне щеня». Теж на той час була популярна казочка. Я з дитинства дуже любив щось показувати, тому під ялинкою намагався вчудити. На жаль, у мене від зайчика була лише маска, а одягти повний костюм не було можливості. Я робив тоді невеличкий клоунський етюд, а костюмованих речей у мене не було. Було лише велике бажання.
- Чи є у Вас якісь новорічні традиції в родині і на роботі?
- Щороку так, що тільки сіли за стіл — і вже о 12 годині я мчав на загальноміське свято. Так було з 1996 року. Але я не жаліюся на це, мені подобається нести радість людям.
Нещодавно в мене започаткувалася нова традиція — разом із резиденцією Святого Миколая. Скажу чесно, у цьому образі я був не раз, але трішки зі заздрістю дивився на колегу Сергія Артеменка, який частіше брався за цю роль. Та все ж цьогоріч мені вдалося потримати малечу у себе на руках під ялинкою. Мені ця енергетика дуже важлива.
- Що побажаєте мешканцям Кременчуцької громади?
- Ми маємо лишитися українцями, зустріти Перемогу разом. Дай Боже, щоб вона сталася ось-ось — якщо не під кінець цього року, то наступного. Щоб повернулися всі наші захисники. Щоб ми пишалися тим, що ми - українці, щоб ми з гордістю носили український одяг, вишиванки, щоб це повністю стало нашим тілом та душею.
Олена Ліпошко
Фото Катерини Майдак
