Розповідь людини, яка опинилася в епіцентрі «прильотів».
Майже рік тому, а саме 11 місяців минуло з тих пір, як 7 російських ракет прилетіли на Кременчуцький нафтопереробний завод та «Кременчуцьку ТЕЦ» і зруйнували їх. Це сталося на Пасху–24 квітня. Тоді, завдяки оперативним діям працівників «Кременчуцької ТЕЦ» вдалося уникнути масштабнішої аварії на цьому підприємстві.
Серед них Олександр Ковзік, якого нещодавно начальник Полтавської обласної військової адміністрації Дмитро Лунін нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеню, Олег Волоковий, який отримав дуже важкі поранення та Антон Антоненко, який того дня загинув.
Днями нам вдалося поспілкуватися з Олегом Волоковим, який лише нещодавно повернувся додому після тривалого лікування у Німеччині.
Навесні 2022 року у с. Демидівка, Омельницької територіальної громади, волонтери роздавали гуманітарну допомогу внутрішньо переміщеним особам. Тоді голова сільської ради повідомила, що у цьому селі проживає родина Волокових.
Завдяки волонтеру Дмитру Кавуннику, який спілкувався з селищною головою, місцеві журналісти дізналися, що Олег потребує допомоги українців, які проживають у німецькому місті Зіген.
Майже рік тому через численні поранення Олег не міг самостійно рухатися, тримати будь-що у руках. Зараз чоловік з позитивним настроєм, сидячі у візку, прийняв гостей, тиснув їм руки та розповів, що може пересуватися на невеликі відстані.
Як проходило лікування, про що найбільше мріялося, хто допомагав у важкий час – питання, на які нам відповів Олег.
- Пам’ятаєте той день, коли це сталося?
- Звісно.
- Була ваша зміна. Страшно було?
- Ні, не страшно. Все було несподівано: Пасха, свято. Ніяких передбачень… Аварія була. Перший «прильот» і аварійна ситуація. Почали усувати і знову «прильот». І все, світло погасло.
- Вас готували до таких ситуацій?
- Так, звісно. Медична допомога – все проходили. Знали, що обов’язково треба бігти до бомбосховища. Тоді залишилося 7 чи 10 осіб обслуговуючого персоналу. Усі інші пішли у бомбосховище.
- Які травми ви отримали внаслідок ракетного обстрілу?
- Перелом хребта – 5-го (шийний відділ), перелом лопатки, перелом ребер праворуч, перелом коліна, багаточисельні переломи у стопі і осколкові по усьому тілу. Лише у спині було близько 50 осколків.
Там робили декілька операцій – були металічні осколки в ребрах, у лопатці, і голові.
- Пам’ятаєте, хто першим прийшов вам на допомогу?
- Ні, я не пам’ятаю, мені вже розповідали, що мене знайшов Олег Тітов (працівник КТЦ). Як вони знайшли – світла ж не було, темно? Десь після 10-й години знайшли.
- А ви себе пам’ятаєте коли, де саме?
- Я приходив у свідомість там, коли лежав, на кілька хвилин, потім, коли евакуювали. Пам’ятаю уривками, як зрізали одяг з мене. А потім вже у кременчуцькій лікарні (де був 2 дні – підказує Олена, дружина Олега). Мене боялися перевозити через можливу велику крововтрату. Тому через три дні під відповідальністю завідуючої Полтавської обласної лікарні, мене перевезли до обласної лікарні, де зробили першу операцію на хребті.
Потім – до Львова, зі Львова – у Польщу, далі літаком у Кельн (Німеччина, ред.), звідки вертолітом у місто Зіген. Там зустріли і одразу на операцію.
- Ви за якоюсь програмою чи як опинилися за кордоном?
- Скоріш за все, збіг обставин. Потрапив за програмою разом з військовими. Німці відбирали для себе вкрай важкі випадки, які їх цікавили. Спочатку навіть не знали у яке місто, тобто кожне місто обирає для себе. І після цього, з Зігена, коли місяць там лежав у реанімації, було декілька варіантів міст (куди переведуть Олега для подальшого лікування, ред.). Потім взяв Браунфельс.
- У вас була ще якась інфекція…
- Так, лікарняна. Скоріш за все, при перших операціях занесли чи під час поранення: на обличчі оця сажа – «татушки» такі залишилися.
- Ви опинилися за кордоном. Поряд немає близьких. Руки опускалися? Паніка?
- Руки не працюють, ноги не працюють – нічого не опускається (посміхається).
Завдяки вам (журналістам, ред.) вдалося знайти волонтера. (Від себе додамо, що після опублікування відповідної об’яви, бажаючих підтримати чоловіка за кордоном було багато). До мене нікого не пускали. Залишилися лише Інна – вона до мене ходила (дружина зазначає, що жінка працювала у цьому медзакладі, тому могла відвідувати Олега, ред.). У них реанімаційне відділення знаходиться під землею. Тож не було ніякого зв’язку. Завдяки Інні поставили роутер, тому до мене могли додзвонитися (дивиться на дружину). Тобто спеціально для мене встановили роутер, щоб у мене був зв'язок.
- Чого не вистачало у Німеччині?
- 9 місяців у одній кімнаті. Сам. Тобто спілкування. Не випускали із-за цієї інфекції.
- Чим ви займалися весь цей час?
- Інтернет, заняття різні… І сам займався з велосипедом. Поставив фільм (це коли почав рухати ногами) і крутиш педалі. Заняття з лікарями (20 хвилин в день) може бути тричі на тиждень, а може і 5. Дуже мало занять. Як що брати терапію, яка вже фізична, то в нас вона найбільш інтенсивна, більш якісна. Якщо брати перші місяці, коли не можеш нічим рухати, то явно тільки у німців. Тому що повне обслуговування.
- А чому вас переводили до іншої клініки?
- В Зігіне – це саме лікарня. А у Браунфельсі – як реабілітаційний центр.
- Ви вже розмовляєте німецькою?
- Ні. Кілька разів пробував, але, схоже, пігулки, наркотичні знеболювальні не давали можливості вчити. Начебто вивчив, а потім забув. Хоча те, про що вони говорили, розумів.
- Чого найбільше хотілося, коли привезли в Україну?
- Додому.
- А дома що саме: поїти домашньої їжі, обнятися з рідними..?
- Зрозуміло, що скучав за родиною. По їжі… в них найчастіше їдять бутерброди. Це постійна сухом’ятка. Суп – у суботу, все. Хочу в Зігіне давали суп. У нас – область, а в них – земля. Різні землі – різне харчування. Я навіть зараз можу сказати, в який день і що саме вони їдять. Наприклад, кисла капуста – значить сьогодні не їмо (усі сміються), тому що її їсти неможливо. Це просто жах!..
- Хто допомагав у Браунфельсі?
- Там не знайшлося волонтерів. Але були місцеві лікарі, медсестри, здебільшого з Казахстану. Прибиральниця розмовляла російською. Тобто якщо виникали якісь питання, можна було порозумітися. Втім все одно існували певні проблеми зі спілкуванням. Перекладачем ікнуло був телефон. Але він переводить: «рука, нога капуста» (сміється) – тобто зрозуміти, що він хоче, не завжди вдавалося.
Взагалі, від німецької медицини двояке відчуття, враження: з реабілітацією там все добре. А ось з подальшою… якщо потрібен якийсь лікар, то можна чекати на нього кілька тижнів.
- Ваші колеги виходили на зв'язок? Друзі?
- Так, звісно. Постійно.
- Коли дізналися, що повертаєтесь в Полтаву?
- Теж цікаво. У клініці кожного місяця беруть аналізи, адже місто платить за мене. Тож лікар має відзвітуватися, чи є результат лікування. Тож мені з листопада кожний місяць казали, що ось-ось я вже повертаюся додому. Але з’являвся якийсь результат, після якого продовжували термін мого перебування у лікарні. І так до грудня. Хоча на початку грудня я вже знав, що наприкінці січня вже повертаюся. Думав, буду хвилюватися, але ні – був спокійним. 14 годин на «швидкий»–до Польщі. У Польщі відпочили і потім у Миколаїв, Львівської області.
- Хто вас там забирав?
- Приїхали поляки і «швидкою» везли до Полтави. У Полтаві я тиждень був у неврології. А потім перевели в реабілітаційний центр. Три тижні. Реабілітаційний центр – на найвищому рівні. Навіть не очікував.
- Про що ви мрієте зараз?
- Ходити! Чутливість (у Олега поки що з цим проблема, ред.)! Відновитися!
- І потім чим будете займатися?
- Будемо працювати. У селі роботи завжди багато. Найголовніше – почати ходити! Тому що так ходиш і не розумієш, яка це радість.
У цій важкій ситуації разом з Олегом були не лише дружина та друзі, а й 8-річна донька, яка також потребує постійної уваги батьків через проблеми зі здоров’ям. Старший син закінчив виш з червоним дипломом, але замість подальшого навчання був вимушений йти, працювати, щоб родина мала кошти. За словами Олега, щомісяця на його лікування з сімейного бюджету витрачається від 8 до 10 тис грн. Зараз чоловік оформлює документи для призначення інвалідності. Тому Олег поки не має стабільних виплат через втрату працездатності. Хоча має намір зайнятися вирішенням цього питання.
Нещодавно Волоковий також отримав грамоту від Полтавської обласної військової адміністрації.
Волонтери Дмитро Кавунник та Костянтин Рубан, які приїхали познайомитися з Олегом, якого знали лише віртуально, є представниками Благодійного фонду «Help heroes of Ukraine». Тому не дивно, що родина отримала традиційну привезли гуманітарну допомогу. Це не лише продуктові пакунки, а й подарунки для дівчини.
Також вони допомогли зв’язатися з реабілітаційним центром, який знаходиться неподалік. Тож днями Олег Волоковий продовжить там реабілітацію. І хоча для повноцінного відновлення знадобиться не один місяць, Олег не впадає у відчай, а навпаки, у найближчий час планує повернутися до повноцінного життя. Адже усі його принади розумієш і відчуваєш лише тоді, коли тимчасово залишаєшся без них.
Нагадаємо, поранений під час ракетних обстрілів Кременчуцької ТЕЦ чоловік шукає допомогу у місті Браунфелс.
Олена Сінтюріна
Фото Олександра Попенка
