«Якщо зі мною щось станеться, то знайте, що я загинув за правду» - донька Героя Небесної Сотні Ігоря Сердюка відверто розповіла про батька

Розмова від першої особи.

Сьогодні 10 -та річниця з дня загибелі кременчужанина, Героя України, Ігоря Сердюка. Прапороносець 9-ої сотні  загинув під час Революції Гідності.

18 лютого 2014 року - день, коли розпочались перші масові вбивства на Майдані. Саме цього дня, під час протистояння у Кріпосному провулку, що знаходиться  в урядовому кварталі, вбили трьох учасників Революції Гідності.

Серед них був і 44-річний Ігор Сердюк з Кременчука, який приїхав на Майдан із перших днів протистояння режиму Януковича. У Ігоря поцілила куля снайпера. Він тримав прапор в руках. 

І досі злочини Майдану не розкриті і винні не покарані. 

Але на честь Ігоря Сердюка перейменовано одну з вулиць Кременчука, встановлено дві меморіальні дошки. Ігоря посмертно нагороджено званням Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" - за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності.

А ще Ігор Сердюк був люблячим батьком, чоловіком і сином. Його оптимізм заряджав оточуючих. Саме таким він запам'ятався доньці Олександрі і саме про це дівчина розповіла в інтерв'ю Кременчуцької газети. 

"Я донька Героя Небесної Сотні, Героя України, Ігоря Сердюка, який загинув 18 лютого 2014 року під час подій Революції Гідності", - почала нашу розмову Олександра Сердюк.

Далі були запитання, відповіді, довгі паузи, сльози і спогади, спогади, спогади.

- Скільки вам було років, коли загинув батько?

- Майже 21 рік.

Ви пам’ятаєте день його смерті?

- Пам'ятаю насправді - це був такий, здавалося б, звичайний день. Навіть в чомусь він був хороший спочатку. Я пам'ятаю, що прийшла з інституту додому, відпочиваю, і тут раптом зателефонував брат мого батька Володимир. Мами вдома не було. Вона судила баскетбольні змагання в  дитячій спортшколі. А Володимир з тривогою в голосі поцікавився, де мама і чому вона не бере слухавки. Тривожно каже, де мама, чого вона не бере слухавку?  Я питаю, що сталося, скажи мені. Те, що щось сталося з татом, мені чогось це взагалі не спало на думку. Я щось подумала, що щось там з бабусею, з дідусем сталось, бо Володимир жив з ними поруч. Він тоді нічого мені не сказав. Не пам'ятаю, чи тоді були вже якісь повідомлення про загиблих, але всі події Революції Гідності, від самого першого дня моніторила. У мене  не було відчуття, що сталося щось з татом, не було цього. До 18 лютого, дня, коли він загинув, у нас з ним був зв’язок.

- Про що ви з ним говорили, як телефонував з Києва?

- Батько телефонував не часто. Адже в нього майже завжди були нічні чергування, він був у 9-й сотні самооборони. Тобто, вночі чергував, а більшу частину дня - спав. Останній раз ми говорили 22 січня. Це день, коли вбили Сергія Нігояна. З'явилися в новинах перші звістки, що було вбито чоловіка, дали прикмети, і в той день в мене прямо щось обірвалось. Уже уявляла, що це тато. Телефоную півдня, вся в сльозах, він не бере слухавку. Нарешті він передзвонив мені, я плачу, а він говорить, що все нормально. Це було дивно трохи, що він тоді сказав:

«Якщо зі мною щось станеться, то знайте, що я загинув за правду». Ці слова просто закарбувались у пам'яті. Я не вірю в те, що людина може якось відчувати, що з нею щось станеться. Але от факт є фактом.

- Минуло вже 10 років із дня смерті батька, зараз ви думаєте про те, чи треба йому бути того дня у Києві?

- Він нерідко згадував смерть.  Пам’ятаю його слова: «От як помру, то помру молодим». Говорив жартуючи. Ну ось купив там якісь там класні чоботи і говорив: «Ось мене в них і поховайте». Таке почуття гумору, трішки таке, знаєте, цікаве. Уже до цього всі звикли. Можливо, це пов'язано з його дитинством.Тоді трапився нещасний випадок. Він з другом попливали купатися на острів «Зелений». І тато почав тонути, а його товариш Сашко його врятував, а сам загинув.

- Тобто, людина отримала другий шанс на життя?

- Він про це ніколи не говорив, ми про це ніколи не запитували. Просто знали, що таке було.

- А ви були татовою донькою, чи більш маминою? Із ким у вас були відкриті, душевні стосунки?

- Ну відкритішою я була з мамою, звичайно. Тато ж був цікавою, екстраординарною людиною, іноді в дитинстві я на нього могла образитися за щось. Зараз я вже розумію, що стаю схожою на нього, в мене теж там щось таке проскакує, якісь його речі.

- А зараз, йдучи містом, бачачи меморіальну дошку на честь батька чи стелу Героям Небесної Сотні, де його фотографія, то щось чіпляє?

- Ні. Він зовсім не такий, як зображений на фотографії, яку скрізь використовують. Батько був дуже веселою людиною. Завжди з усього сміявся, жартував. А фотографію, яка зараз на всіх меморіалах, на всіх дошках, зробила донька одного з його побратимів по Небесній Сотні. Вона приїхала з камерою на Майдан. Коли показала йому фото (це ж була цифрова камера), то він сказав: «Ой, я такий гарний, як на пам'ятник». На всіх домашніх фотографіях він був іншим - там.... кривлявся завжди. Але за життя при всьому своєму такому гуморі був дуже відповідальний. І коли він потрапив на Майдан, то новеньким був за наставника.

- А ви до Києва того часу їздили?

- Мама їздила, а в мене було навчання. Не думала, що все обернеться настільки трагічно. Він казав: «Я тут стою, щоб ти могла спокійно вчитися, спокійно жити далі. Тобі сюди не треба». 

- Чим він тоді займався?

- У нього з товаришем був бізнес. Вони продавали спорядження для підводного полювання. Тоді все залишив на товариша, так домовились.

- Як мама на це реагувала?

- Вона з розумінням ставилась, знала, що батько – та людина, що як вирішив, так і буде. Бабусі не казали до останнього, ну до Різдва, принаймні точно. А він поїхав у Київ наприкінці листопада.

- У чому він був асом?

- Якщо це говорити про якесь хобі чи професію, то це підводне плавання. Це було його життя, адже обожнював природу, воду. Мав все оце спорядження, сидів на всіляких форумах. Був там зіркою форуму, писав всілякі цікаві статті, огляди про те ж спорядження. Цим жив. А ще по життю взагалі все любив робити руками. Він собі майстрував якісь там гаманці шкіряні, там на ланцюжку. Якісь там шкіряні брелоки тощо.

- Які стосунки були у ваших батьків?

- Мені здається, що вони завжди були друзями. Всюди разом. Адже знайомі ще зі школи. Якось тато розповів, що помітив маму там чи в шостому, чи якомусь іншому класі. Їх життя розводило, зводило. Тобто, це така цікава історія насправді. Мами в 19-му році не стало через онкологію (Ірина пережила Ігоря всього на 5 років, авт.).

- Розкажіть про стипендію, яку заснували на Полтавщині на честь вашого батька.

- Здається, в 18-му році була заснована стипендія імені Ігоря Сердюка. Для учнів, студентів і молодих вчених. Це не стипендія за гарні оцінки, а за особистий внесок, якусь самовіддачу у своїй справі, за громадські ініціативи, які самі пропонують, або підтримують. Наприклад, серед стипендіатів є дівчина, яка веде на ютубі блог про Україну, про українську історію, про культуру. Вона пише пісні, виступає для військових. Ну, тобто, це такі речі, які звичайні навчальні заклади не оцінюють. Отримує стипендію і хлопець з льотного коледжу. Адже  у нього там наукові роботи, які пов'язані з оборонною сферою. Власні якісь там дослідження. Можливо, у перспективі будуть впроваджуватися і допомагати країні.

- Чи пам’ятаєте день похорон батька. Адже тоді стільки людей прийшло на прощання, здавалось, що пів Кременчука?

-Я  всього не пам'ятаю. Єдине, пригадую, що портрет батька ніс Назар Ярошенко, син наших знайомих. Йому на той час було 13-14 років, а то навіть менше. Зараз Назар в третій штурмовій бригаді. Думаю, що якби батько не загинув, то теж був би на війні. Впевнена, що ще коли  було АТО, то тоді б пішов туди. Просто був такою людиною, що не міг стояти осторонь, коли відбувається щось несправедливе, щось канонічно неправильне.