До 145-річного ювілею заснування найстарішої дореволюційної пам’ятки архітектури та містобудування Кременчука.
На Правобережжі, якщо рухатися у бік Раківки, в очі припадає храм небесного кольору – Крюківська Свято-Успенська церква. Цього року 28 серпня вона святкує 145-річний ювілей з часу створення. Церква пережила чимало історичних та державних перипетій. Проте за участі мудрих та наполегливих священників, небайдужих містян та благодійників, вона вистояла у часи післяреволюційних та післявоєнних гонінь на віру.
Молоду церкву огортає морок атеїзму
За історичними даними, у 19 столітті у Крюкові діяли п’ять церков: Хрестовоздвиженська, Мучениці Олександри, Покровська, Різдва Богородиці та Успенська. Кам’яна церква Успіння Божої Матері почала зводитись у 1863 році під керівництвом архітектора Олександра Несвітського та призначалася цвинтарним храмом на кладовищі, створеному у ті ж роки. Після завершення будівництва (у 1877 р.) храм освятив архиєпископ Полтавський і Переяславський Іоанн (Петін). Через 20 років біля церкви за кошти крюківчан Дмитра та Євдокії Саніних будується церковно-приходська школа. Саме тому у дореволюційний час школярі приносили квіти на могили Саніних, похованих на кладовищі поряд.
(фото - проєкт Успенської крадбищенської церкви, 1929 р.)
Відомо, що після Жовтневої революції 1917 року богослужіння тут відбувалися до 1929 року. А вже у наступному, постановою місцевої райради, діяльність церкви заборонили. Ікони, хоругви та інше храмове приладдя ховалося по приватних квартирах небайдужих парафіян міста.
«Атеїстичний актив вагонзаводу, що складався в основному з молодих робітників, демонтував внутрішнє оздоблення церкви: іконостаси, кіоти, ліквідовував інше майно. Надворі молотами розбивали скинуті з дзвіниці дзвони і відправляли на завод на переплавку. Для того, щоб храм позбувся церковного вигляду і став схожим на простіші міські будівлі, також розібрали купол і дзвіницю, а великі аркові вікна заклали та зробили меншими і прямокутними», – описує у своїй книзі «Церква Успіння в Крюкові» архімандрит Авакум (Вячеслав Давиденко).
За словами місцевих старожилів, незадовго до репресій на воротах церкви, де знаходилася велика ікона богоматері, проявилося своєрідне знамення. Одна половина образу раптово потемнішала, а інша стала світлою, з дивним відблиском. І лише згодом люди, які колись дивувалися змінам, пояснювали це історичними подіями: адже частину церкви розібрали та знищили, а вцілілу частину почали використовувати не за призначенням.
Так закритий храм перетворився у радянський загальноосвітній заклад разом з будівлею школи. У приміщенні церкви влаштували спортзал, в підвалах засолювали овочі для потреб заводських їдалень.
Підпільний підвал
Після закриття собор також використовувався для допомоги мирному населенню Крюкова. За словами краєзнавця Євгена Бергера, у час німецької окупації у місті таємно існувала група партизанів лейтенанта Дніпрова - очільника робітничого училища №6. Він був сином церковного сторожа Хоми. Тому таємно у підвалі церкви ночами копіювали зведення радіоінформбюро.
«Звичайно, це було дуже ризиковано, але Бог милував. До речі, коли німці підійшли до Москви, генсек комуністичної партії Радянського Союзу Йосип Сталін дав слово: якщо вийде переможцем, церкви не чіпатиме. Тож після війни священників стали випускати з ГУЛАГу», - аналізує Бергер.
Відновили церкву під час окупації у 1942 році, коли громада пішла до бургомістра Пугача і той дав на це дозвіл. Багатьох священників репресували до початку війни. Під час окупації тут служили протоієрей Іоанн Лазурський та протодиякон Стефан.
«Першими увійшли до спустошеної будівлі старий будівельник церков Сергій Макогон, каменетес крюківчанин Григорій Климович, містянин, який робив кіоти на ікони, Григорій Попенко. З жінок були Євдокія Резніченко, Домнікія Піщана та Параскєва Іванюк з Малого Кобелячка. Далі до активних парафіян приєдналися Єфросинія Андрєєнко, подружжя Лука Іванович та Єлизавета Марківна», - описує період відновлення після війни протоієрей Авакум.
Виправляти довелось не найкращу картину: на місці іконостасу стояла фанерна перегородка, у вівтарі лежало сіно, посеред храму - спортивний інвентар. Підкупольне місце заклали цеглою, яке таким і лишалася до 1989 року.
«З часу Другої світової війни богослужіння у нашому храмі не припиняється і донині. Служили спершу лише молебні та панахиди, бо ще не було антимінсу (освячена чотирикутна матерія, на якій звершується літургія, ред.). Отець Іоанн мав лише один підрясник, тож трохи пізніше йому пошили ризу із старих вишитих квітами скатертин», - описує події у книзі Давиденко.
Ангельський спів над храмом
Донині згадують у храмі і легенду Крюкова – псаломщика Сергія Войнаховського. Корінний містянин читав у храмі у святкові дні перед Годинами акафісти та житія святих (одні із жанрів християнських молитов, ред.). За участь батька, спадкового дворянина та офіцера царської армії в Білому русі, був репресований за приналежність до класово чужого стану. Сергій Іванович збирався стати священиком, проте отримав 10 років таборів. Маючи природну інтелігентність і розсудливість, він свого роду став парафіяльним старцем-мирянином, до порад якого прислухалися навіть батюшки. У день своєї смерті, на свято Різдва Богородиці, читав акафісти та Апостола.
(фото - фрагмент фрески у храмі)
Причастившись, присів відпочити і помер прямо у храмі. У момент його смерті жінки, які підходили до церкви з боку цвинтаря, чули над храмом спів.
Куполи та вирішальна сесія
У 50-ті роки минулого століття храм почав набувати першопочаткового вигляду. Під час служіння тут архімандрита Порфирія (Давиденка) почалася нова епоха у відновленні будівлі. Майстер Макогон встановив дерев’яний купол, критий залізом, на місці дзвіниці вмонтували маленький купол з хрестом.
На 60-ті роки, за часів радянського генсека Микити Хрущова, теж припадає кампанія із закриття храмів. Отцю Порфирію доводилося неодноразово дипломатично та мудро загладжувати конфлікти, роздмухані атеїстичним режимом. Під час одного з них, він наказав зняти у храмі водяне опалення та віддати його до сусіднього приміщення школи. Будівлі розділили зведеним двометровим парканом. Здавалося б, усі непорозуміння вирішені, однак через деякий час священнику повідомили, що він має відслужити останню літургію і здати ключі райвиконкому. Архімандрит звернувся до знайомого генерала Трихліба, щоб по можливості той відстоював інтереси парафіян.
(фото церкви 1960-1970 рр..)
Тож на одній із сесій міськвиконкому військовий виступив на захист єдиного в місті храму. У пронизливій промові чоловік зауважив, що з закриттям влада позбавляє матерів останньої душевної втіхи перед відходом у вічність.
Сильне слово військового подіяло. Перевага голосів на користь храму була значною, тож церква відновила службу.
З 1988 року, часу тисячоліття Хрещення Русі, храм продовжив змінюватися на краще ззовні. Оновлювати застарілий головний купол на новий кам’яний почали при настоятелі протоієреї Петрі Кучеруку. А от уже свого сьогоднішнього вигляду церква набула в 1996 році, коли відновили дзвіницю на кошти вагонобудівного та сталеливарного заводів, при священику Володимиру Шестову.
Від розквіту хору і до сьогодні
На початок 70-х років припадає розквіт богослужбових традицій та хорового співу у храмі. У 1968 році настоятелем стає протоієрей Василь (Василенко), який співслужив з отцем Яковом (Семибаламутом). А церковний хор поповнили голоси вірян з сусідніх Кам’яних Поток. Оскільки храм у їх селі в 60-і роки був закритим, вони приїжджали в Крюков і складали основу лівого кліросу (місце хору під час богослужіння – авт.).
При старості Євгену Винничуку храм почали розписувати. Таку відповідальну справу доручили художникам Сергію Вереїну та Юлію Рибакову з Петербурга.
Також хочеться зауважити і про колишнього співслужителя храму, архімандрита Авакума (Давиденка), який усе життя брав активну участь у його розвитку. Та упродовж багатьох років і донині проводить домашню біблійську школу для бажаючих.
Новий позолочений купол, встановлений тут у 2021 р. при настоятелі протоієрею Петру
Герасименку, повернув церкві дореволюційний вигляд. Його освятив архієпастор митрополит Кременчуцький та Лубенський Ніколай (Капустин), для якого цей храм є першою кафедрою.
Ліна Романченко
фото автора та Кременчуцького краєзнавчого музею
Збирати матеріал допомагала співробітниця Кременчуцького краєзнавчого музею Вікторія Ширай та історичний відділ Кременчуцької єпархії
