Багато хто з кременчуківців виступає проти розміщення світлин загиблих на війні з росією у паркових зонах. Посадовці з цим не згодні і дали старт новому проєкту за старим форматом.
У Кременчуці на бул. Українського відродження триває облаштування символічного простору про тих, хто зник безвісти, або перебуває у полоні. Нещодавно йому надали офіційну назву - «Алея Надії». Тобто, на місці, де раніше стояв пам’ятник письменнику Олександру Пушкіну, з’являться портрети захисників, на яких, попри їхню невідому долю, чекають вдома рідні. Перед портретами, за інформацією міського голови Віталія Малецького, встановлять штучне або металеве дерево, на яке можна буде зав’язувати стрічки або розміщувати якусь інформацію. Посадити живе дерево там не вийде через великий підземний шар залізобетону, що свого часу робили для міцного фундаменту пам’ятника.
На засіданні комісії з питань найменування об’єктів топоніміки, увічнення пам’яті видатних діячів і подій, встановлення пам’ятних знаків, що відбулося 16 червня, її головуючий, секретар міської ради Юрій Гриценко, розповів, що зараз йдеться про 180 осіб, чиї імена погоджені із рідними. Утім ця цифра може змінюватися. Адже у Кременчуці 800 військових вважаються зниклими безвісти. Проте, час від часу громада отримує звістки, якими підтверджується загибель того чи іншого оборонця. Тож портрети з цієї «Алеї Надії» можуть зникати. І не тільки через підтвердження факту смерті, а й у разі повернення додому.
Під час обговорення громадська діячка Валентина Трофименко зауважила, що Кременчук буквально обростає портретами оборонців, які загинули на війні, або зникли безвісти чи перебувають у полоні. Тому запропонувала змінити формат таких пам’ятних просторів на більш сучасні варіанти.
Гриценко зауважив, що з рідними військових обговорювалися різні варіанти облаштування локації, але більшість погодилися саме з цією формою подачі.
Вказав він і на те, що до нього звертаються громадяни, які просять не розміщувати портрети загиблих захисників України у місцях, що належать до зон відпочинку.
Утім міська влада дотримується однієї думки: поки в країні триває війна, громадяни мають про це пам’ятати і знати, якою ціною вдається стримувати російську навалу.
Враховуючи актуальність теми, якої торкнулися на засіданні комісії, ми вирішили дізнатися, чи є такі простори в інших містах України та який формат для них обирають. Допомоги ми попросили у наших колег з інших регіонів, які підтримали ініціативу.
Військові дивляться з портретів
У квітні поточного року у Хмельницькому на Майдані Незалежності, біля пам’ятника Віри, Надії і Любові, встановили 4 циліндри, на кожному з яких розміщено по 80 фотографій.
За даними «Суспільне Хмельницький», конструкції за кошти міського бюджету побудовані таким чином, щоб військові, які повертаються, могли зняти свій портрет.
Однак дехто з рідних зауважує, що світлини можуть нашкодити полоненим або бути використані росіянами для пропаганди, тому розглядають варіант облаштування простору без фотографій.
Понад рік тому у Тернополі також відкрили «Алею надії». Тоді на ній розмістили стенди із 70 захисниками, які зникли безвісти. У цьому регіоні такі простори відкривали і в інших населених пунктах, наприклад, у Кременці, де біля символічної фігури Мати-берегині також розміщено портрети оборонців.
Стенди із портретами встановлені і в Магдалинівці Самарівського району Дніпропетровщини.
Замість світлин - жетони
У травні поточного року для родин зниклих безвісти та полонених військових на площі Ринок у Львові відкрили «Місце надії». У центрі інсталяції встановили дерев’яний стілець як знак очікування, а довкола розмістили близько 450 жетонів з іменами військових. У міській раді пообіцяли, що поруч із простором висадять дерево надії.
Розглядають варіанти
Якщо в деяких містах вже облаштовано «Алеї Надії», то є й такі, де тільки розглядають таку можливість. Так, у Харкові, наприклад, поки не визначилися ані з місцем локації, ані з джерелами фінансуванням місця-згадки. Таку інформацію ми знайшли у колег з видання «Ґвара медіа». У матеріалі зазначається, що у січні поточного року родини озвучили міськраді ідею створення такого простору. Після цього у Департаменті у справах інформації та зв’язків з громадськістю Харківської міської ради визначаються з місцем розміщення локації з урахуванням містобудівної ситуації, ландшафтних характеристик, функціонального зонування території, транспортної та пішохідної доступності, тощо. Громадське обговорення розташування «Алеї Надії» не проводилось.
У Південноукраїнську, що на Миколаївщині, також поки що планують встановити пам’ятний знак у вигляді дерева у формі серця.
Інсталяція з обіцянкою
У Головному управлінні поліції Полтавщини нещодавно встановили інсталяцію пам’яті «Повертайся живим» на честь поліцейських і військових, які зникли безвісти за особливих обставин.
«Війна залишила багато родин у болісній невідомості. Але поки живуть пам’ять, підтримка і віра, живе й надія. Тому слова, викарбувані на інсталяції, сьогодні звучать як обіцянка: «Ми пам’ятаємо. Ми чекаємо»», – наголосив начальник поліції Полтавщини Євген Рогачов.
Поки немає остаточної відповіді про їхню долю, живе й наша надія. Ми пам’ятаємо кожного і чекаємо на повернення наших Героїв.
Підтвердження тому – історія буковинця Ігоря Беринчана, який за інформацією «Суспільне Чернівці», 24 квітня 2026 року повернувся додому під час обміну військовополоненими. Чоловік перебував у російському полоні 3,5 роки. Тому його світлина була на банері у с. Камянка Чернівецької області серед інших військових, які перебувають у полоні або безвісти зниклі. Після зустрічі батько Ігоря власноруч її заклеїв.
Як бачимо, українці пам’ятають усіх своїх захисників. «Алеї Надії» з’являються як у маленьких містечках так й у більш населених. І здебільшого ідея їхнього облаштування ідентична. Зауважимо, час від часу представники громад пропонують більш сучасні альтернативні варіанти, проте на її реалізацію потрібно значне фінансування. У відповідь від чиновників чують: «Не на часі» і пропонують повернутися до цієї теми після війни.
Нагадаємо, сквер чи попередньо визначене місце: у Кременчуці розпочалася дискусія щодо Алеї Надії.
Матеріал готувала Олена Синтюрина за допомогою колег з інших регіонів
Фото зібрані з публікацій журналістів з різних областей України
Головне фото авторки
