Продовжуємо історії про наших земляків, які не стоять осторонь негараздів українців у часи війни.
За останній місяць у сторінки нашої історії ввійшло багато розповідей про родини, які евакуювались з одних українських міст до інших, або допомагали виїздити за кордон своїм жінкам та дітям. Станом на сьогодні понад 7 мільйонів українців були вимушені залишити свої домівки. Лише до Кременчука з проханням прихистку звернулося понад 12 тисяч внутрішньо переміщених осіб.
Серед тих, хто переїхав - і родина 37-річного В’ячеслава, який із чотирма дітлахами та дружиною повернувся з Києва до Кременчука. Повернувся – оскільки колись народився та виріс у нашому місті, через що зміна обстановки здавалась не настільки болісною. Спершу адаптовувались, зустрічалися з друзями та знайомими, гуляли містом, звикали до нового житла. Але потім вирішив і собі не стояти осторонь людських проблем та допомагати тим, хто цього потребує у ці непрості часи.
«Уже через тиждень – другий думав, чим зайнятися. Через військовий стан на роботі залишили голу ставку, тож сидіти, склавши руки, не міг», - ділиться чоловік. А оскільки сюди родина приїхала на своєму місткому авто, вирішив його використовувати та підтримувати інших з перевезеннями.
Після розміщеного у соцмережах оголошення, отримав декілька звернень.
«Багато громадян, прохаючи допомогти, розгублені, запитують, радяться – куди їхати. Тож в основному возив їх до пішого кордону з Польщею – Шегині, куди приїздять на сьогодні, як мені відомо, десятки тисяч українців. Адже на даний момент це один із найпростіших варіантів. Що ж до оплати за послуги - брав лише за паливо, оскільки заробляти на війні - не в моїх принципах», - аналізує він.
За ці декілька тижнів так перевіз уже три родини.
«Одні громадяни з Глобиного їхали до свого тата та чоловіка, який в Польщі на заробітках. Та найпершими перевозив багатодітну родину з Харкова, цю поїздку назву найзахопливішою, хоч і складною. Перші дні війни вони сиділи під завалами у підвалі. Їх квартира залишилась розбитою і поки не підлягає відновленню. Такі випробування дались їм ще складніше, оскільки одна дитинка - з церебральним паралічем, її з собою носили в покривалі. Разом із волонтерами вони виїхали до Нової Галещини, що неподалік Козельщини. Там мешкали у гуртожитку. Але потім вирішили дістатися Польщі. Окрім трьох діточок, вони ще везли з собою кота та собаку», - ділиться чоловік.
Загалом така поїздка з перепочинками триває близько 14 годин, виїздили в ніч, оскільки у цей час зручніше на дорогах через меншу кількість автівок.
Називає і мінуси: за цей час дороги складніше знайти кафешку для перекусу, як і заправити автівку, оскільки вночі заправляють по талонах і лише спецтехніку.
«Проте Україна не без добрих людей. Ми підійшли до заправщика, попрохали піти на зустріч, адже в машині чекали діти. Певно, через останній фактор бензин таки вдалося придбати. Потрапили у ту поїздку ще й двічі під сніг. Проте усі, разом із чотирилапими, врятувались та уже знайшли прихисток далі за Польщею – в Німеччині», - пригадує чоловік.
Розповідає, що, підвозячи громадян до кордонів, назад так само знаходив пасажирів, яким потрібно було їхати у зворотньому напрямку. Як правило, це чоловіки, які вивозили свої сім'ї до кордону громадським транспортом.
«Приємно, що як би там не було, українці не втрачають силу духу. Поки що усі мої знайомі планують повертатися. По дорозі туди уже загадують, коли їхатимуть назад. Вірю, що всі ці родини, які підвозив до польського кордону, аналогічно привезу назад!» - підсумував чоловік.
Історія евакуації: як крюків'яни знайшли тимчасовий прихисток у Словаччині
Ліна Романченко
