Вічна пам'ять!
Сьогодні у Міському палаці культури було дуже тихо — попри велику кількість людей. Тут прощалися з Миколою Лободою, чоловіком, чий сміх колись наповнював життя близьких людей, дарував їм тепло і відчуття спокою. Сьогодні ці люди зібралися разом, щоб востаннє провести того, кого так сильно любили.
Миколі було 33 роки. Це був чоловік, який не шукав слави, а просто жив своїм звичайним, чесним життям: працював, виховував маленького сина, будував плани на майбутнє.
Як розповів офіцер відділу зв’язків з громадськістю (ЦВС) старший лейтенант Костянтин Тригуб, Микола Лобода народився у Кременчуці 17 червня 1992 року. Навчання у гімназії №1,був випускником у ВПУ №7, працював слюсарем на Полтавському ГЗК — звичайний шлях працьовитого чоловіка, який будував своє майбутнє. У 2024 році Микола був призваний на військову службу під час мобілізації. Служив старшим солдатом на посаді командира третього відділення інженерної розвідки.
13 травня 2026 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Лісне Дніпропетровської області, він віддав життя за свободу та незалежність України.
Друзі дитинства, які прийшли провести Миколу в останню путь, ледь стримують сльози. Вони досі не можуть усвідомити, що більше ніколи не почують його голосу.
«Ми росли разом в одному дворі, змалечку. Разом ганяли у футбол, разом проходили всі ті звичайні хлопчачі пригоди. Я не пам’ятаю його сумним чи незадоволеним. У нього завжди була щира усмішка, завжди гарний настрій, — ділиться спогадами друг дитинства. — Новина про те, що він пішов воювати і загинув, стала для нас як грім з неба..».
Таким Микола і залишиться в пам’яті — позитивним, світлим, добрим...
Багато хто з присутніх не міг говорити на камеру, але в очах кожного читалася спільна думка: Микола був надзвичайно люблячою людиною, справжнім батьком, справжнім другом...
У нього залишилися дружина Катерина, маленький син та мати Марина Вікторівна. Їм тепер доведеться вчитися жити без найріднішої людини, чий голос і посмішка назавжди залишаться лише у спогадах та на старих фотографіях.
Після прощання у палаці культури воїна відспівали у Свято-Миколаївському соборі. Поховали захисника на Свіштовському кладовищі, у Секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України.
Микола віддав своє життя за вільну, незалежну та мирну Україну — за те майбутнє, яке він так мріяв подарувати своєму синові. Він не хотів ставати символом, він просто хотів повернутися додому до своєї родини, до своєї дитини…
Висловлюємо найщиріші та найглибші співчуття рідним, близьким та всім, хто знав і любив Миколу.
Валерія Макряшина
Фото Мирослави Ковальчук
