Нещодавно, напередодні дня міста у Кременчуці, в приміщені КНП «Турбота» відбулася непересічна подія — лекція-зустріч із новопризначеним директором Кременчуцького краєзнавчого музею, молодим науковцем та аспірантом КНУ ім. Тараса Шевченка Артемом Рясою. Захід, що починався як розмова про характер рідного міста, переріс у глибоке осмислення нашої ідентичності та чітку відповідь на питання: чому ми, українці, та росіяни — це два абсолютно різні світи.
Презентуючи гостя, організатори зустрічі висловили сподівання, які сьогодні відгукуються в серці кожного містянина: «Це новий, новітній керівник нашого музею. Віримо, що з його приходом туди зайде „нова кров“ і ми отримаємо щось справді наше — українське, сучасне. Те, за що сьогодні воюють наші хлопці й дівчата, і те, за що поклали голови наші захисники».
Сам Артем Ряса з перших хвилин зламав стереотип класичної нудної лекції. Жодних сухих зачитувань та безкінечного масиву дат.
«Мій учитель історії колись привчив мене головному: історію треба не просто знати, її треба любити й розуміти, — каже Артем Ряса. — Ви можете не пам’ятати точного року, але маєте розуміти, для чого і чому це відбулося. Наша мета сьогодні — зрозуміти характер Кременчука, усвідомити, чому ми є саме такими й чому маємо пишатися тим, що ми — кременчужани».
Місто-кремінь та європейські трамваї
Директор музею продемонстрував унікальні карти й зауважив, що Кременчук історично починався як місто-мідь, місто-кремінь. І, що надзвичайно символічно в часи сучасної війни, — як місто-фортеця.
Історик також підняв важливе питання топоніміки: нинішня площа Перемоги за радянських часів отримала штучну назву, хоча її історична суть — Фортечна або Замкова площа. Саме звідси і починалося місто.
Сьогодні Кременчук розгортає масштабну інформаційну кампанію під хештегом #ТисячолітнійКременчук. Навіть за офіційною (хоча й дискусійною) датою заснування — 1571 рік — наше місто має Магдебурзьке право (отримане 8 січня 1635 року). А це чітке свідчення того, що Кременчук завжди перебував у лоні європейської цивілізації та міського самоврядування.
Наприкінці ХІХ століття Кременчук був мультикультурним, живим європейським містом, де пліч-о-пліч розвивали культуру та торгівлю українці, євреї, поляки, німці. Наприклад, перший розсадник декоративних рослин тут створив німець Карл Іванович Бер, а перший міський сад — англієць Вільям Гульд. Навіть електричний трамвай на тарантасах з'явився у нас раніше, ніж у губернській Полтаві, і став одним із перших у Східній Європі!
Свідоме нищення пам'яті: як із нас робили «homo sovieticus»
Чому ж ми так мало знаємо про цю велич? Відповідь криється в радянській окупації. Після Другої світової війни, коли місто було зруйноване на 98% (і тут ми стоїмо в одному трагічному ряду з Варшавою, Маріуполем та Бахмутом), радянська влада ухвалила свідоме рішення: не відбудовувати історичне обличчя міста.
Як розповів Ряса, поляки відбудували центр Варшави з руїн, бо розуміли — це їхня пам'ять. Совєти ж, за словами історика, будували на костях Кременчука «правильне соціалістичне місто» в стилі соцреалізму та модернізму. Вулиця Херсонська стала Бутиріна (нині — Івана Мазепи). Навіть будівлю краєзнавчого музею, яка витримала війну із пошкодженнями лише всередині, у 1965 році перебудували на «модну скляшку». Навіщо радянській людині пам'ять про якихось володарських чи панів? Владі потрібен був homo sovieticus — «людина радянська», позбавлена коріння.
Руйнування шаблонів та деколонізація
Завдяки деколонізації Кременчук повертає свої імена. Замість провулка Кутузова ми тепер маємо провулок Григорія Ашкаренка — видатного діяча, який створив першу професійну театральну трупу українською мовою саме в Кременчуці. Це вщент розбиває російський міф про те, що Кременчук нібито завжди був суто російськомовним чи відірваним від українського контексту містом.
Поруч із Центром тепер є сквер Андрія Ізюмова — одного з колишніх мерів міста та всесвітньо відомого автора унікальних порід голубів (крюківської та кременчуцької).
Артем Ряса також розповів про концепцію нового бренду міста:
«Кременчук — ближче, ніж ти думаєш». Дослідження науковця показали, що люди, які ніколи не були тут, пишуть на аркуші паперу капслоком (великими літерами – авт) : «СІРЕ ПРОМИСЛОВЕ МІСТО». Але коли вони приїздять, то відкривають для себе, що Кременчук — це батьківщина оскароносного Дмитра Тьомкіна, місце народження Івана Житецького (який досліджував Пересопницьке Євангеліє), і що це справжня «Зелена столиця Подніпров’я». Кременчук без жодного адміністративного примусу, не маючи статусу обласного центру, залишається потужною економічною та культурною агломерацією, куди тяжіють Черкащина та Кіровоградщина»
Машина часу: Кременчук 1993 року та простір спогадів
Особливо цікавою частиною зустрічі став перегляд унікального відео з родинного архіву Артема Ряси— відеоряд весілля його батьків, знятий у 1993 році з вікна автівки. Присутні здійснили віртуальну подорож від селища Савине (історична назва Молодіжного, яку історики закликають відроджувати) до центру міста.
Вони почали впізнавати місця своєї юності. Згадали й «живі куточки» Кременчука дев'яностих: знамениті ятки на «Каштані», де бабусі торгували всім підряд, намагаючись вижити у скрутні часи; спуск із Водоканалу; перші 14-поверхівки 101-го кварталу, які тоді лише починали обростати магазинами на перших поверхах.
«А кінотеатр у Міському саду пам'ятаєте? — підхопив інший голос із зали. — Ми туди ще класом на мультики ходили. А потім там крутили дискотеки. І була в нас сувора кременчуцька традиція — битися район на район. „Брест“ ходив стінка на стінку проти „Молодіжного“, саме на футбольному полі біля парку після танців емоційно розминалися».
Згадали й смак тогочасного морозива у затишному кафе на Водоканалі, і появу перших 15-тих маршруток, коли проїзд раптово зріс із 50 до 75 копійок, що здавалося справжньою катастрофою. Спікер зустрічі закликав із розумінням і лояльністю ставитися до літніх людей, які часом ностальгують за «морозивом по 5 копійок»:
«Декларації про дешеве морозиво — це не туга за радянським ладом, це туга за власною молодістю. Людський мозок так влаштований, що він витісняє погане й залишає лише світле. Якщо таку людину повернути в совок, де вона годинами випрошувала в чергах майонез, вона жахнеться. Але сьогодні вона про ті черги просто не пам'ятає. Тому ми маємо не сумувати за тим минулим, а переходити в нове, поєднуючи знання історії та віру в майбутнє».
«Щоб діти не збирали шмотки до Варшави»
До дискусії долучилися й інші громадські діячі міста. Присутні згадали колишнього мера Кременчука Олега Бабаєва та його знамениті слова: «Давайте зробимо наше місто найкращим у світі, а не просто в Полтавській області».
Сьогодні це завдання стоїть перед кожним містянином. Головна мета культурного та економічного відродження міста — створити умови для молоді. Щоб діти не збирали речі, аби їхати до Варшави чи інших країн «пікати стікери» на складах, а залишалися тут, розвивалися в нашому місті, мали гідну роботу, європейську зарплату та перспективу для розвитку.
Знизу вгору проти кабінетного примусу
Важливим акцентом зустрічі стало обговорення сучасної політики пам’яті. Оновлений Кременчуцький краєзнавчий музей (перший поверх якого, попри ковід та війну, працює в оновленому, надсучасному європейському форматі) сьогодні став майданчиком для нагородження новітніх Героїв України. І в цьому криється цивілізаційна прірва між українцями та росіянами.
Присутні на зустрічі громадські діячі та військові поділилися власними історіями деколонізації — наприклад, як на початку повномасштабного вторгнення завдяки активній боротьбі та збору підписів вдалося перейменувати вулицю Леонова на честь загиблого поета-націоналіста Юрія Руфа.
Артем Ряса навів фундаментальний приклад того, чому українці та росіяни кардинально різні на рівні ментального коду:
«У росії чи в колишньому срср уся політика пам'яті будується „зверху вниз“, за наказом із кабінетів. Там вигадують штучні „шкільні парти героїв“, де замість навчання дитина змушена дивитися на портрет якогось чергового загарбника. У нас, у Кременчуці, все інакше — це йде „знизу вгору“. Ініціатива нагородження й увічнення належить родинам загиблих. Вони самі створили концепцію, самі розгортають меморіальну сітку, роблять портрети й розробляють положення про нагороди. Місто лише підхоплює, допомагає в реалізації та фінансує. Це абсолютно інша якість пам'яті. У нас є громадянське суспільство, у них — лише примус».
Шизофренія російських наративів: від Якутії до Лесі Українки
Історик продемонстрував один із музейних експонатів, який наочно ілюструє абсурдність «руського міра». Це речі ліквідованого окупанта з Республіки Саха (Якутія), який, маючи абсолютно неслов'янську зовнішність, прийшов в Україну вмирати за міфічну «трієдіну державу» та «єдиний народ».
Росія століттями перемелює малі народи, стираючи їхню ідентичність, і водночас намагається апропріювати українських геніїв. Артем Ряса пояснив, чому окупанти часто не чіпають пам’ятники Тарасу Шевченку чи Лесі Українці: вони просто таврують їх як «вєлікіх русскіх пісатєлєй», які нібито просто писали «на русском язикє», ігноруючи колосальний масив українських творів. Подібні посіпаки (як-от Бузина) роками підживлювали ці міфи.
«Згадайте, який ганебний напис совіти залишили на могилі Лесі Українки на Байковому кладовищі, — зауважив історик. — З неї штучно зробили „соціалістку“, ледь не першу комуністку, видерши цитату з ленінської газети „Іскра“. У них у головах абсолютна ідеологічна шизофренія. Сьогодні в росії на повному серйозі видають статті про те, що Ісус Христос був „першим комсомольцем і комуністом“, а Микола Чудотворець — „покровителем піонерів“. Це повна деградація».
російська пропаганда всеїдна. Вона створена так, щоб кожен знайшов у ній щось своє в потрібній «ячейці»: для монархістів там є Денікін і цар, для комуністів — Ленін і Сталін, для псевдодемократів — Єльцин (який розстрілював власний парламент у 1993-му та влаштував геноцид чеченського народу, стерши Грозний так само, як путінська армія зарівняла з землею Бахмут). Усе це уособлюють улюблені байкери Путіна «Нічні вовки», на чиєму логотипі радянський герб злився з імперським двоглавим орлом.
Мовний маркер свободи: чому в нас є «пани», а в них — «гражданє»
Наостанок Артем Ряса навів дуже тонкий, але фундаментальний лінгвістичний доказ нашої ментальної різниці. В сучасній російській мові повністю відсутнє адекватне, шанобливе повсякденне звертання між людьми.
У них немає відповідників європейським «пан» та «пані». Старе імперське «господин» так і не прижилося в масах, а радянське «товариш» (яке навіть не мало жіночого роду) відійшло в минуле. Як наслідок, у сучасному російському просторі побутують або дещо зневажливі «женщина / мужчина», або офіційне «гражданка / гражданин». У них немає культури побутової поваги до особистості.
«Коли в Україні на початку дев'яностих відроджували культуру звертання, В'ячеслав Чорновіл пропонував також чудові автентичні слова „добродій“ та „добродійка“, — підсумував директор музею. — Це прекрасна форма доброзичливості, яку нам варто частіше використовувати. Але найголовніше — у нас прижилися „пан“ та „пані“, що історично повертає нас до європейської традиції взаємоповаги вільних громадян».
Проти міфу про «нетуристичне місто»
Також директор музею закликав кременчуківців позбуватися комплексу меншовартості.
«Я так не люблю, коли нашу Пивиху називають „нашими Сейшелами“. Ні, це наша Пивиха! Я хочу, щоб кременчужани приїздили на Мальдіви й казали: „Ну, майже як на Пивисі!“» — з усмішкою зазначив він.
Кременчук має колосальний потенціал — від зимових фестивалів із найкращою ялинкою до неймовірної природи, якій дивуються іноземні делегації (як-от поляки, що навесні були вражені квітучими вулицями нашого міста та кущами спіреї).
Сьогодні росіяни роблять усе, щоб знищити нашу промисловість, тому місто має перелаштовуватися під нові виклики, розвивати культуру, туризм та власну ідентичність. Нас закликали ставати авторами власного контенту: підписуватися на українські кременчуцькі ресурси (зокрема на новий Телеграм-канал краєзнавчого музею КременМузеум), знати свою історію й не дивитися на рідне місто виключно крізь призму кримінальних і поганих новин.
«Нехай вже буде театр на місці»: історія тріумфу української сцени у Кременчуці
Від Соляної площі й чумаків до сучасної вулиці Правобережжя: як Крюків переписував власну історію
Валерія Макряшина
Фото Мирослави Ковальчук
