Кременчук не має права мовчати.
Сьогодні у Кременчуці знову пролунали голоси тих, хто не має права на тишу. Біля ПК «Кредмаш» відбулася акція «Не мовчи, полон вбиває» — нагадування про те, що сотні наших Захисників досі залишаються в неволі. Вони свого часу стали на захист України, а сьогодні їхні рідні змушені ставати на захист їхнього права бути поверненими додому.
Організаторами акції незмінно виступають родини військовополонених. Їхня мета — пробити стіну мовчання навколо кожного воїна, який місяцями й роками позбавлений зв'язку з рідною землею.
На плакатах — обличчя захисників із різних бригад та підрозділів. Поруч із бійцями легендарного полку «Азов», чия незламність стала символом супротиву, стоять портрети піхотинців, десантників, прикордонників та нацгвардійців. Усі вони — від Маріуполя до Бахмута та Сумщини — сьогодні об’єднані спільним болем своїх близьких.
Акція розпочалася із загальнонаціональної хвилини мовчання. У цій тиші кожен удар серця відлунював болем за тих, хто не повернувся з поля бою, і за тих, хто щосекунди бореться за життя у неволі.
Пані Надія прийшла на акцію, щоб нагадати про свого брата — Олександра Івановича. Чоловік зник на Сумщині ще у травні 2025 року. Попри відсутність офіційних паперів, родина самотужки знайшла докази того, що він живий. Нещодавно близькі побачили відео з полоненими, на якому впізнали рідну людину. Надія вже звернулася до всіх офіційних установ, аби зафіксувати цей факт і прискорити повернення брата.
«Ми знаємо, що він там, і обов’язково повернеться додому», - розповідає Надія.
Для Ніни Миколаївни шлях чекання триває вже понад рік. Її син, Євгеній, зник під час боїв на Донеччині. Довгий час мати жила в повній невідомості зі статусом «безвісти зниклий». Проте символічно саме після однієї з попередніх акцій родина отримала довгоочікуване сповіщення: статус змінено, син — у полоні.
«Минулої неділі ми виходили на акцію, а в понеділок із Координаційного штабу дитині прийшло сповіщення в "Дії" — змінили нам статус на "полон". Підтвердили, що в полоні знаходиться моя дитина... Надіємося, чекаємо, віримо, що вони всі повернуться. Всі наші діти — хто тут стоїть, і по всій Україні. Дай Бог, так і буде. В Координаційному штабі сказали: "Ждіть, чекайте, будемо подавати тепер за кожним обміном у списки"», - розповідає пані Ніна.
Чоловік Олени став на захист країни на початку повномасштабного вторгнення.
З січня 2024 року, після боїв під Кліщіївкою, зв'язок із ним увірвався. Олена чесно зізнається: з кожним роком триматися стає дедалі важче, але ці щотижневі акції — це її спосіб боротися за чоловіка і не дати місту забути про ціну нашої свободи.
«Я чекаю чоловіка, Дениса, у нього позивний "Дармаш". Ми кременчужани. Він у 2022-му, коли почалася повномасштабна війна, пішов захищати нашу країну. У січні 24-го він зник безвісти. Це поруч із Кліщіївкою, Іванівським. З нашої бригади дуже мало хто зникає безвісти. Чекаю, сподіваюсь, що він десь у полоні, сподіваюсь, що повернеться додому. Вірю, надіюсь і шукаю... Акції дають нам спілкування, ми підтримуємо одне одного. Ми показуємо людям, щоб вони не забували, що є захисники, і наші зокрема, що треба про них пам'ятати. Можливо, хтось побачить на прапорі фото чи позивний, і буде якась інформація», - каже жінка.
Ці історії — лише кілька з тисяч, але вони показують ту незламну віру і боротьбу, яку переживають родини військовополонених. Їхня боротьба, їхня незламна віра – це те, що не дозволяє їм опустити руки. Вони кожного дня чекають, живучи надією, що їхні рідні повернуться. Кожна новина, навіть найменша, кожен сигнал, кожне слово може бути тим, чого вони так довго чекають. Це не просто боротьба за повернення рідних – це боротьба за справедливість, за пам'ять і за право кожного українця повернутися додому.
Валерія Макряшина
Фото авторки
