Їхня діяльність була спрямована не на пошуки слави. Популярність прийшла разом з буденною працею.
Нещодавно у Кременчуцькій бібліотеці, що на вул. Соборній, відбулася традиційна зустріч-розповідь від хранительниці цікавинок та історій про наше місто – очільниці краєзнавчого музею Алли Гайшинської. Цього разу присутнім розповіли про родини відомих осіб міста, які так чи інакше впливали на його діяльність та розвиток, або були прикладами для оточуючих – тому заслуговують на увагу та згадку в історії.
Рабиновичі та будинки-близнюки
Колись у Кременчуці було чимало єврейських родин. Одна із таких – сім’я фабриканта Нохіма Рабиновича, яка мешкала у місті в 19–початку 20 століття. Рабиновичи стали відомими завдяки виробництву махорки. Краєзнавиця нагадала, що їхній особняк досі можна побачити на вул. Софіївській (колишня вул. Чапаєва). Тут тепер розміщується Центр стандартизації, метрології та сертифікації. За оповідками, зять Рабиновича, чоловік наймолодшої доньки Рози – поляк Адам – не поспішав допомагати тестю у виробництві махорки. Інколи заглядав і до, так званого у місті, «Району червоних ліхтарів». А більше того, полюбляв покуролесити та поїздити як за містом, так і за межами країни. Тим паче, тестевих коштів на це вистачало. У квітні 1912 року чоловік подорожував на розрекламованому круїзному відомому пароплаві «Титанік». А після катастрофи судна Адам кардинально змінився, бо уцілів серед 712 інших щасливчиків, яких після порятунку доставили у США до Нью-Йорка.
«І тут Адам відкрив для себе диво дивне. Адже виявилося, що в Америці його тестя знають, а продукцію його фабрики цінують. До речі, один із представників найбагатшої родини світу (Ротшильдів) дав йому гроші на повернення назад. Та, запросивши його до співпраці, сказав, що дуже хоче співпрацювати і з його тестем», – розповіла Гайшинська.
...Тим часом Рабинович дізнався про катастрофу «Титаніка». Вагітна на той момент Розочка мало не наклала на себе руки… Аж тут прийшла телеграма, що він живий! Почувши це, більшість членів родини зраділи новині.
А от старий Рабинович ходив по місту та кричав: «І вода його не бере! І вода його не бере!» Примітно, що Адам, повернувшись, став порядним батьком, добрим чоловіком та багато допомагав тестю. Коли почалася революція 1917 року, запропонував Розиним батькам разом із своєю родиною поїхати в Америку. Але старий Рабинович не погодився. Уже перебуваючи з родиною у США, Адам змінив своє прізвище на єврейське – Рабинович. А через три роки став мільйонером. І чи не найцікавіше–на березі однієї з річок побудував собі будинок, як у тестя. Тож тепер знаємо: десь, на американському березі стоїть другий будинок Рабиновича зі скульптурами; а також те, що деякі американці з прізвищем Рабинович можуть мати кременчуцьке коріння.
Історія завертає до Бутиріних
Згодом врятована Соколовим дівчинка — Наталя Філіпова одружилася на юнакові на прізвище Бутирін. Відмітимо, що на честь одного з братів Бутиріних — революціонера Афанасія – була названа вулиця у Кременчуці (тепер це вул. Івана Мазепи). Про родину Бутиріних очільниця музею розповідала, тримаючи у руках Книгу Пам’яті, що закарбувала імена та прізвища причетних до визволення нашого міста Героїв від німецьких загарбників.
У родині Бутиріних було 15 братів та сестер. Брат Афанасія – Семен Бутирін — перший почесний громадянин Кременчука.
«Вони зі своєю дружиною Наталею народили троїх дітей: двох синів й доньку. Обидва сини, на жаль, загинули на фронті. До речі, і Семен, і Наталя були на фронті. Ось така була героїчна родина, яку варто пам’ятати, як і усіх тих, хто гине зараз проти нового окупанта», – слова Гайшинської.
Добросердечність лікаря Соколова
Під час заходу згадали й родини лікарів. На початку 20 ст. у Кременчуці одної із таких була родина лікаря Миколи Євдокимовича Соколова. Присутнім краєзнавиця показала світлини його доньок: Валентини та Віри.
«Згодом ці дівчатка проживуть довге життя, обидві вчитимуться в Петербурзі на Бестужевських курсах (заклад вищої освіти для жінок з університетським типом викладання). Дуже освічені були дівчата. Потім працювали в місцевих кременчуцьких школах. До речі, музей має один експонат, повернутий туди однією із доньок — зелену муляжну канапку. Це була канапка із дому, де зараз музей родини Володарських. Коли померла Іларія (їхня донька), мама подарувала одній із сестер Соколових цю канапку, адже дівчатка дружили. А потім сестри передали її до музею. Але продовжу історію не скільки про дівчат, скільки про їхнього батька. Адже він був дуже поважним дільничним лікарем і з ним ставалося чимало цікавих історій», – продовжувала Гайшинська.
У місті Соколов вважався умілим та досвідченим ескулапом, який завзято лікував без винятку як заможних, так і небагатих городян. Також він боровся з антисанітарією у місті: привозив та розносив по садибах клейку стрічку проти мух. Присутнім показали на фото його коштовний термометр у шкіряному чохлі та іменні бланки лікаря. Свого часу, у місті, Соколов організував Братство білої квітки — благодійно-волонтерське братство, членами якого були і військові, і службовці, і безпосередньо представники інтелігенції.
«Учасники братства у вільний час ходили і збирали лікарські рослини, а потім здавали їх в аптеку. Все це було безкоштовно, щоб в аптеці могли виготовляти ліки для нужденних кременчужан. Організація існувала досить довго», – слова Алли Павлівни.
Одного дня лікар йшов пішки на Занасип, на вулиці дощило. Спершу він зайшов до магазину, а далі прямував на огляд до пацієнта. По дорозі почув крик дівчинки, яка борсалась у величезній канаві на околиці – дитя вже почало захлинатися. Чоловік врятував її та відніс додому, хоча і прийшов після цього на лікарську конференцію забрьоханий. Про її історію читайте далі.
Також цікаво, що у метричній книзі про народження тепер всесвітньовідомого композитора, який родом з Кременчука — Дмитра Тьомкіна — хрещеним батьком зазначено Миколу Володимировича Соколова (теж лікар, тезка вищезгаданому лікарю, двоюрідний брат чоловіка, про якого йдеться вище).
Німецька якість братів Зейпів
За розповіддю краєзнавиці, декілька століть м’ясна галузь була однією із найпрогресивніших у Кременчуці. Сотні років тому на території російської імперії обробкою м’яса займалося близько 40 потужних підприємств. Одну із таких фабрик у нашому місті заснувала родина німців австрійського походження–братів Фрідріха та Роберта Зейпів.
«Їх батько був інженером-мостобудівником, будував міст через Дніпро (йдеться про перший, який відкрили у 1870-му році). Брати не стали будівельниками, а зайнялись іншою справою: почали виготовляти окости, різноманітні ковбаси і так далі», – розповіла очільниця музею.
Заклад відкрили у центрі Кременчука, на розі вулиць Катерининської та Херсонської (нині Соборна та Лейтенанта Покладова). У магазині завжди був широкий вибір ковбас і беконів, смажені кури, панувала ідеальна німецька чистота. Наприклад, за зміну продавці мали переодягати свій кітель на свіжий. Для постійних покупців передбачались знижки, а за годину до закриття закладу залишки продукції продавали охочим за символічною ціною – 5 копійок за фунт (близько 400 грамів). Зазначимо, що на той момент за 5 коп можна було проїхатися у трамваї. Тож навіть незаможні містяни могли купити якісну продукцію за невеликі гроші.
Крім цього, кілька разів на рік Зейпи влаштовували Свято смаку. Так, вибирався спеціальний день, коли на вулиці виносили великі парасолі, ставили під ними столики, нарізали власну продукцію, яку кожен бажаючий міг підійти та спробувати. Як правило, в таких заходах брали участь і їхні колеги із магазину, де торгували горілкою. Тож можна було взяти бутерброд та попросити, щоб принесли чарочку пекучої. А згодом навпаки: влаштовувалася дегустація горілки, але можна було купити бутерброди.
До речі, серед покупців у Зейпів були люди різних релігійних уподобань, адже в Кременчуці жили і євреї, і магометани, і європейці. А оскільки вагома категорія містян свинину не їла, брати Зейпи прийшли до нового винаходу – випустили курячу ковбасу.
«Вважається, що вони першими почали робити ковбасу із м’яса птиці. На той час вона була настільки модною, що навіть з Києва поїздом або пароплавом через Дніпро приїздили до Кременчука, щоб купити такої ковбаси», – наголошує Алла Павлівна.
Із початком революції Фрідріх виїхав до Сибіру. Доньок Роберта відправили до Німеччини. Сам він з дружиною лишився у Кременчуці. Після Жовтневої революції 1917 року відому фабрику націоналізували.
Учитель, який не зрадив своїх учнів
Ще одна історія, яку розповіла очільниця музею, пов’язана з неприйняттям комуністичного режиму. Присутні дізналися про відомого містянина Ігнатія Подєєрєгіна. Він був із родини кондитерів Поддєрєгіних–родичів відомого купця та мецената Григорія Чуркіна. Здібний, непосидючий юнак спершу закінчив Олександрійське реальне училище, а згодом Київський політехнічний інститут.
«Потім почалась революція, яку він не прийняв. Ігнатій пішов у білу армію і згодом емігрував до Югославії, де отримав громадянство та закінчив ще один навчальний заклад. І хоча хлопчик був з міста, опанував професію інженера сільського господарства. В одному з навчальних закладів він викладав відповідний предмет. Коли до Югославії прийшли німці, його студенти боролися проти окупантів. І коли представники німецьких окупаційних військ прийшли у це училище, то арештували тих молодих юнаків.
Спочатку арештували всіх, але коли дізналися, що Ігнатій білогвардієць, тобто, що він теж проти комуністів, йому дозволили йти. Але він, як вчитель, попросив відпустити своїх учнів. Коли почув негативну відповідь, залишився з ними. Хоча міг йти додому, де у нього було дві малесенькі донечки. Але покинути учнів та переступити через своє серце він просто не зумів», – з розповіді Гайшинської далі.
Уже посмертно Поддєрєгіна, єдиного уродженця Кременчука, нагородженого найвищим Орденом Югославії – Святого Сави.
До речі, одна з його доньок стала актрисою, працювала в Лондоні та навіть знімалася у фільмі про Джеймса Бонда під іменем Надя Регіна. Інша донька все життя прожила в Югославії, а коли вийшла на пенсію, переїхала до Лондона. Її донька працює у Британському музеї.
Ліна Романченко
Фотоколаж Микити Ліцкевича
