Ну дуже містична легенда із запасників музею.
«Кременчуцька газета» продовжує знайомити своїх читачів із міськими легендами, які зберігає виконуюча обов’язки директорки Кременчуцького краєзнавчого музею Алла Гайшинська. Наприкінці березня в бібліотеці, що на вул. Соборній, відбулася чергова зустріч із циклу «Цікаві історії із запасників музею». Це вже третій захід цього циклу, присвячений містиці. Того дня з другої чи третьої спроби пані Аллі вдалось розповісти легенду про павуків. Одного разу точно повітряна тривога стала на заваді – зустріч скоротили. Але, нарешті, всі дізнались, чому треба боятися павуків з Кременчука.
«У європейських народів існує легенда про страшну істоту, яка мешкала на болотах. Хтось бачив її у вигляді п’явки з багатьма щупальцями, а хтось, як павука. Називали її «фурія інферналіс» Furia Infernalis. До 19 століття включно ця тварина згадувалася в усіх наукових довідниках. Вчені були впевнені, що вона існує і від її укусу можна померти. Лише на початку 20 століття у наукових словниках почали дописувати в дужках, що це тварина з легенди.
За описами це малесенький павучок, а коли приходить пора давати потомство, то не потрібна особина протилежної статі, а слід вкусити чоловіка.
І ось вкусивши чоловіка, вона починає рости», – так почала розповідь Гайшинська.
Вона вказала, що про цю істоту є згадки в книзі німецького письменника, дослідника 19 століття Людвіга Бахштейна.
«Декілька років тому нам в музей подарували його книгу німецькою мовою. Я із словником переклала одну розповідь, у якій наткнулась на назву Кременчук. У ній згадано, що тоді в нашому місті мешкав пан Полікарп Семенович, у якого було двоє дітей – старший син Василь і молодша донька – Агафія.
Він був вдівець. Але серед челяді була татарка Гульнара, яка до цього служила у німецьких колоністів. Управитель маєтку дуже невзлюбив її. Адже мав на неї вид, а вона дала відкоша. Згодом вона народила дитину – русявого хлопчика Каміля, попри те, що була шатенка. Управитель ненавидів хлопчика, весь час шпиняв його. А ріс хлопчина разом із дітьми пана. І якось, коли він був відсутнім, управитель жорстоко побив хлопчика. Його відвезли у лікарню, а назад Каміль не повернувся.
Управитель заявив, що той викручував голови голубам панночки, та насправді це був наклеп. Виявилося, що він сам це робив. Але відтоді Гульнара зненавиділа свою паночку. Вона думала, що все сталося через неї», – розповіла директорка музею.
За словами пані Алли, згодом управителя вигнали, сина пана віддали навчатися у велике місто, а донька мала домашнє виховання.
«І ось до Агафії посватався син князя. На честь свята влаштували полювання. Наїхало багато гостей. Кімнати для гостей готувала Гульнара. Вранці, коли всі виїхали, виявилось, що десь зник наречений. Господарю це не сподобалось. Довелося перервати полювання і повернутися до маєтку. Двері кімнати сина князя були зачинені зсередини. Коли їх відкрили, то побачили, що він лежить на постелі мертвим. А на шиї в нього укус, як від комара. Агафія була невтішна, тож батько написав про це сину Василю. Пройшло декілька місяців, коли Василь приїхав утішити сестру, але не один, а з побратимом, молодшим за нього хлопцем. Знову кімнати готувала Гульнара і для молодого панича-гостя підготувала ту, де сталась трагедія із княжичем. Саме вона наполягла, щоб жив саме там», – із слів кременчужанки.
У розповіді згадується, що брат із сестрою довго розмовляли про життя, про службу, про дружбу із побратимом. А потім під великим секретом Василь розповів, що це – Каміль – син Гульнари. «Батько, коли відвозив його на навчання, то забрав із лікарні і Каміля. Той же від побоїв втратив пам'ять. У місті його охрестили, дали ім’я Микола і віддали на навчання разом із Василем. А Полікарп Семенович оплачував навчання обох», – розповідала Гайшинська.
За її словами, Агафія стала наполягати, щоб про це все розповіли Гульнарі. А Василь, провівши її до кімнати, зізнався батьку, що розкрив таємницю сестрі. Далі запропонував все розповісти і Гульнарі, і Миколі, і всім.
«У свою чергу, пан зізнався Василю, що Каміль – його син. Тому Гульнара і жила з ними, хоч була не дуже доброї вдачі. Тож батько порекомендував дочекатися ранку, покликати сусідів, священика і дати розголосу. Але Василь не втримався і попрямував до Миколи. А опівночі із кімнати панича-гостя пролунав страшний крик. Коли прибігли слуги із свічками, то побачили, що панич Василь весь закривавлений. А до дверей повз Микола, його погляд спрямований у бік, куди прямував величезний павук», – оповіла директорка музею.
Говорить, що де знаходилось помістя точно не знають, але в книжці йдеться, що під горою, неподалік річки. Є припущення, що це в районі нинішнього Міського саду, може десь неподалік.
«Згідно із легендою, коли ця фурія напилась чистої благородної крові, почала знову зменшуватися. Вона могла роками нічого не їсти, відкладала багато яєць-коконів, з який вилуплювались дрібненькі павучки і чекала свого часу. Показувала вона свої оці хижі властивості у домах, де причаїлось зло, де люди сварились. Вважалось, що павутина з’являлась там, де люди злились. А оскільки Гульнара постійно злилась на свою паночку, то можливо вона і спровокувала появу Фурії. Ми не можемо сказати, чи знала про це Гульнара, чи вийшло ненавмисно, проте відомо точно, що кременчужанки змалку знали, що не можна, щоб вдома заводились павуки. Тому у Кременчуці щомісяця робили прибирання, а тричі на рік генеральне: перед Великоднем, Успіням Пресвятої Богородиці і Різдвом Христовим. Але перед тим, як почати генеральне прибирання у себе вдома, збирались у когось, пили чай (а може і наливки) та ділились секретами гарного прибирання. Але був і атрибут, згідно із яким, найстарша жінка розповідала цю легенду і промовляла: «Пам’ятайте молодиці, саме від вас залежить здоров'я і життя ваших синочків і чоловіків, не допускайте, щоб люта відьмисько була у ваших хатах чи у нашому Кременчуці. І не лайтесь ніколи, особливо ввечері, бо ви надаєте їй сили», – із оповіді.
Так, це розповідь-легенда і справа кожного вірити в неї чи ні. Втім віник (ой, зараз пилосос) варто тримати напоготові. Принаймні брудно у вашій оселі не буде.
«Формула проста: будь людиною і ставай кременчужанином».
Кременчуцький привид може стати безхатьком.
Олена Ліпошко
