Він повернувся до мольберта кілька років тому.
Нещодавно у Кременчуці відкрили експозицію талановитого містянина, людини з веселою вдачею, 84-річного Володимира Білонога. 70 робіт автора розмістили у читальному залі Центральної бібліотечної системи для дорослих, що на вул. Європейській, 66/13. Вони «переносять» відвідувачів на береги морів та до різних місцин України. Для самого живописця це перша в житті персональна виставка. Адже знову писати він почав зовсім нещодавно – майже три роки тому. За цей час встиг створити близько 200 картин, деякі з них прикрашають помешкання його сина та онуки, родичів, друзів та товаришів. Ті ж роботи, що залишилися не роздарованими, і які можуть побачити відвідувачі виставки, згодом виставлять на продаж. Виручені кошти Володимир Миколайович планує направити на благу справу: допомогу онкохворим діткам країни.
До речі, художник – не корінний кременчужанин: народився у селі Сокільча Житомирської (тоді Київської) області.
У дитинстві розвивати талант йому допомагав вчитель образотворчого мистецтва у місцевій школі. Щоправда, згодом Володимир заняття облишив через військову службу, якій віддав більшу частину свого життя.
Останніми роками робота кипить у квартирі майстра. Пригадати художні навички йому допомогли навчальні ролики на YouTube. Що ж примусило Білонога знову взятися за мольберт та пензлі, і що з цього вийшло, Кременчуцька газета дізнавалася в ексклюзивному інтерв’ю з художником.
- Раніше ви мешкали у різних містах України та за кордоном. Яким чином доля завела вас до Кременчука?
- Я поміняв квартиру. До цього жив у Первомайську Миколаївської області. Так одного разу познайомився із кременчужанином, якому захотілося на Батьківщину – у Первомайськ. Перед цим якось ми з сином рибалили у Кременчуці, зупинившись у знайомих. Я сказав йому: «Сину, колись житимемо тут, бо мені подобається Дніпро і те, що місто просторе і зелене». Він засміявся і не повірив. Пізніше син пішов навчатися у ракетно-ядерний коледж у Харкові, і я йому зателефонував. Говорю: «Вгадай, звідки я з тобою говорю?» «Звідки?» «Уже з Кременчука».
- Виходить, син обрав таку ж професію, як і ви. І, мабуть, малює так само?
- Так, теж військовий. А от щодо малювання – це до нього ще не прийшло (сміється – авт.). Втім, у нашому роді це передалося моїй трирічній правнучці Наталі, чому я дуже радий…
- Першу свою серйозну роботу пригадуєте?
- Звісно, це гравюра олівцем Тараса Григоровича Шевченка. Мені тоді було 9 років. Поета зобразив у каракулевій шапці.
- Чому потім припинили малювати?
- Десь після 7 класу хотів вступити до художнього училища, але мене не прийняли, тоді і закинув цю справу. Адже далі все життя був військовим. Наїздився, надивився, тепер можна все це змальовувати з уяви.
- У яких містах довелося мешкати під час військової служби упродовж 30 років?
- Тернопільська, Одеська області, Львів, Хмельницький, Орджонікідзе (Крим), у Прибалтиці, зокрема жили у Ризі (Латвія), на Кавказі, Владикавказі, у містах Ужур Красноярського краю, Тюмені та багатьох інших.
- На яких посадах?
- Різних. Остання – замкомандир дивізії з бойової готовності та бойового управління Збройних Сил України. Але за роки служби абсолютно нічого не малював – не було часу.
- Чому ви кілька років тому знову взяли до рук фарби?
- Три роки тому померла моя дружина Раїса Тимофіївна. Я залишився один, син мешкає неподалік, онука в Києві. І я згадав, що в дитинстві малював. Щоб не сумувати, вирішив направляти думки у щось добре – вийшло у картини.
- Які регіони у переважній більшості зображені на полотнах?
- Тут (на виставці – ред.) є і рідна мені Київщина, і Одещина, і, звісно, Полтавщина, і Сибір. Я рибак, тож люблю зображати плавні, береги, воду. Найперша картина – «Зима», тоді подарував її сину. Ще люблю пейзажі, натюрморти, просто фантазувати.
- А кого з художників ставите собі у приклад?
- Багатьох люблю. Але з класиків найбільше – Олександра Іванова. І його роботу «Явлення Христа народу», яку він писав більше 20 років.
- А у вас є така робота, яку малювали упродовж багатьох років?
- Є просто улюблена, називається «Батьківська оселя». На ній зображений здоровий півень породи галаганівський. Він із мого дитинства, так сказати. Батько розповідав, як нашого півня тричі носив продавати. І він усі рази повертався з ринку, тікаючи, і вже зустрічав тата вдома. Це чи не найдотепніша і найяскравіша історія з мого життя, тож не міг не зобразити нашого півня. Ця картина найближча до душі. А так – всі роботи мені близькі, адже всі вони – мої діти…
- До речі, чому підписуєте свої роботи Vladnik?
- Бо це скорочення моїх імені та по-батькові. Так мене пізнають в інтернеті.
- Цікаво, що відчуваєте зараз, на своїй першій виставці?
- А отак! (підняв руки, жартома зобразивши тріпотіння, неначе крилами – авт.)
- Над чим зараз працюєте, і що у планах?
- Зараз пишу картину «Зимовий ранок». У моєї онуки – заміський двоповерховий будинок. От доки всі стіни їм не заставлю роботами – не заспокоюсь! Тож у планах, звісно, ще помалювати декілька років. Сподіваюсь, дозволить здоров’я і бажання вчитися новому.
Нагадаємо, нещодавно художник презентував у Кременчуці свою першу виставку живопису.
Спілкувалася з художником Ліна Романченко
Фото: Олександр Попенко
