Наш матеріал про людину, яка присвятила своє життя вихованню молодих кременчужан, які навчаються професіям, що затребувані по всій Україні.
Директор Вищого професійного училища №7 Кременчука Микола Несен понад чотири десятиліття присвятив системі профтехосвіти. За цей час він виховав не одне покоління фахівців, пережив злиття училищ, модернізацію потужностей, втілив у життя грантові проєкти на мільйони євро. А ще за його участі відкрито військовий музеї у стінах навчального закладу.
Попри всі досягнення, відомий керівник залишається простою та відкритою людиною. Разом зі своїм колективом допомагає фронту, відправляє посилки на прифронтові території, особисто інспектує стан укриттів та зізнається, що найбільша його мрія — щоб швидше закінчилась війна, а всі українські воїни повернулися живими до своїх рідних. Ми поговорили з Миколою Григоровичем не лише про освіту, гранти та професійні досягнення, а й про мрії, прості радощі життя, які сьогодні мають особливу ціну.
Із розмови ми дізналися, що Микола Несен потрапив у професійну освіту майже випадково. Родом з Київщини, він закінчив школу в селі, потім вступив до технічного училища №24 в Києві, де здобув професію. Пам'ятає своїх майстрів, зокрема Миколу Петровича Савченка та Федора Титовича Нефьодова, який згодом став директором училища. Після закінчення навчання Микола вступив до Київського індустріально-педагогічного технікуму, де отримав спеціальність техніка-механіка. По завершенню навчання його направили на роботу до Полтавщини. Разом із дружиною та дитиною в 1981 році він переїхав до Кременчука. Тут Микола Григорович почав працювати майстром виробничого навчання у ПТУ №7, де готував майбутніх налагоджувальників автоматичних ліній. Згодом, у 2005 році, він став директором цього навчального закладу, яке з часом перетворилося на ВПУ №7.
Від суворо підпорядкованих – до більш розкутих
За спостереженнями Несена, за останні десятиліття учні училища значно змінилися. У далеких 80-х роках, коли батьки дітей виростали в умовах Радянського Союзу, все було набагато суворіше.
«Це ті діти, яким вбивали в голову в ті часи, що якщо будеш погано навчатися — потрапиш у ПТУ, що лякало. В той же час, це були діти, які суворо підпорядковувалися всім вимогам, які тільки існували. Тоді не було такого: «Я прибирати не буду» або «Я це не буду робити». На це ніхто не звертав уваги, тому що після занять до навчального закладу підходили автобуси, і діти разом зі своїми підручниками та речами сідали в них і їхали в колгоспи – збирати капусту, рвати буряки, моркву. І вже коли сутеніло, їх привозили назад до навчального закладу. Вдома вони вчили уроки, а на ранок знову приходили на заняття. Тоді було так.
А зараз, якби хтось запропонував учням косити траву на території – це було б неможливо, бо це ж не підходить для сучасних дітей. Хоча в ті часи територію прибирали учні, косовицею займалися учні, збирали урожай також учні. Щодо нинішніх дітей, то вони більш розкуті, краще володіють інформацією, адже тоді не було смартфонів, мобільних телефонів та різних гаджетів. Я вважаю, що зараз діти більш освічені, прогресивні і наші учні дійсно дуже розвинуті», – каже Несен.
Є, чим пишатися
Під керівництвом Несена відбулося злиття ПТУ №7 та ПТУ №2, що призвело до створення ВПУ №7. Це дозволило зберегти будівельні професії, які зараз активно здобуваються в закладі, незважаючи на тенденцію ліквідації таких спеціальностей у інших навчальних закладах. Випускники училища готуються до професій штукатура, плиточника, столяра, монтажника та майстра гіпсокартонних конструкцій, попит на яких залишається високим.
«Якщо пройти по навчальному закладу, ви побачите роботу рук наших учнів та їхніх майстрів виробничого навчання. Адже 99% ремонтно-будівельних робіт ми виконуємо власними силами. Зараз ви звернули увагу, що йде тема модернізації будівлі. Це складні роботи, де працюють фахівці-професіонали. Про це ми будемо говорити після введення в експлуатацію профорієнтаційного хабу. Для цього вже проведено тендери і зайшла будівельна фірма, що виконує ремонтно-будівельні роботи. Ми зберегли ці професії. За роки мого керівництва в училищі було створено три навчально-практичні центри. Один — для підготовки зварників, другий — для підготовки електромонтерів з ремонту та обслуговування електроустаткування. І ось, свіжий центр, що відкрили цьогоріч, — для підготовки верстатників широкого профілю», – розповідає керівник ВПУ.
Він з гордістю зазначає, що випускники ВПУ №7 мають високий попит на ринку праці (як на місцевому, так і на державному рівні). Учні закладу регулярно перемагають у конкурсах професійної майстерності, а також активно займаються спортом. Так, торік баскетболісти вибороли перше місце серед ПТУ в Івано-Франківську, а волейболісти стали третіми. Також на високому рівні розвивається художня самодіяльність, а спортивні секції та гуртки є безкоштовними для учнів.
Про патріотичну молодь із поглядом у майбутнє
Як розповідає Несен, у роботі з молоддю його найбільше тішить те, що сьогодні учні більш відповідально ставляться до вибору професії. Це вже не такий випадковий чи навмання вибір, як було раніше.
«Приходить хлопець, дивишся — хороші оцінки, міг би йти на більш складну професію. А він каже: «Ні, на ту професію пішов мій друг, тож я йду сюди». Ще один друг опановуватиме іншу професію. Бо вони собі вже планують, що коли завершать навчання, відкриють свою справу, працюватимуть на себе — створять підприємство з ремонту автомобілів. Один у нас іде на зварювальника, один – на маляра, один – на електромонтера, щоб потім усім разом працювали. А ще один пішов в інший заклад, де вчитиметься на автослюсаря чи слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів», – розповів Микола Григорович.
Хоча, зізнається, що трапляються різні випадки.
Однак спілкування з молоддю заряджає його самим життям, не дає відчувати вік, бо вони розкуті, веселі, попри війну намагаються тримати хороший настрій. Але водночас наш співрозмовник визнає, що повномасштабне вторгнення зробило їх серйознішими — діти за кілька місяців подорослішали так, ніби на кілька років. Він бачить у них і патріотизм, і щиру повагу до своєї країни.
«Коли в нас в укритті я проходжу по кімнатах, вітаюся: «Слава Україні!». Усі відповідають гучно й голосно: «Героям слава!». Буває, що я заклопотаний, просто йду коридором й кажу: «Добрий день», а хлопці й дівчата самі вигукують: «Слава Україні!». Тоді я відповідаю: «Героям слава!», — ділиться керівник ВПУ.
Також, за словами Несена, сьогоднішні учні стали більш ініціативними: активно подають власні ідеї, долучаються до волонтерства, не бояться брати участь у різних заходах та відповідально ставляться до всього, що роблять.
Волонтерство, Майдан та укриття
З початку повномасштабного вторгнення ВПУ №7 активно включилось у волонтерські ініціативи. Зі слів нашого співрозмовника, у навчальному закладі тоді формувався 145-й батальйон територіальної оборони, а колектив училища надавав допомогу в розміщенні, харчуванні та організації побуту для військових і біженців. У майстернях училища виготовляли буржуйки для обігріву, які передавали на фронт у найгарячіші точки. Крім того, заклад активно співпрацює з міжнародними організаціями, а його благодійний фонд «Добрі справи ВПУ-7» займається збором та відправкою продуктів, ліків та важливих товарів для постраждалих від війни.
Несен згадує, як у 2014 році разом із родиною відвідував Майдан, підтримуючи протестувальників. Хоча його поїздки були не такі часті, як у його учнів, він старався допомагати.
У перші дні повномасштабної війни ВПУ №7 одне з перших у Кременчуці організувало укриття для городян. Спочатку облаштували підвальне приміщення для тимчасового прихистку, де щодня перебувало 500-600 осіб, включаючи сім'ї з дітьми, домашніми тваринами та військових, яких перекидали на нові позиції. Згодом, у 2023 році, за рішенням керівництва області облаштували сучасне укриття, у якому зможе комфортно вмістити до 950 осіб. Тут є не лише сучасні туалети та система очищення повітря з підігрівом, а й медичний кабінет, місце для зберігання продуктів і води. Несен вказує, що тоді реалізувати цей проєкт стало можливим завдяки, зокрема, допомозі, що надав тодішній голова Полтавської обласної військової адміністрації Олег Синєгубов.
Питання – відповідь
- Яка ваша головна життєва ціль?
— Залишити про себе щось таке, що пам’ятатимуть, як хороше. І ми не випадково маємо тут декілька девізів–їх можна прочитати при вході: «Аніж нарікати на темряву, краще запалити свічку».
- Як зазвичай починаєте свій робочий день?
- З перевірки пошти та обходу навчального закладу. Я завжди намагаюся оббігти (саме оббігти його), бо поки прийдуть колеги та працівники, хочу побачити, на що їм вказати, що та де потрібно зробити.
- Який у вас підхід до вирішення конфліктів у колективі?
- Я не конфліктна людина, дуже не люблю конфлікти, мені б мирним шляхом вирішувати ці питання. Тому потрібно вислухати всі сторони, зробити правильний вибір і не помилитися, не ставати на бік тієї сторони, яка помилково вважає себе правою в даному конфлікті.
- Ваш улюблений спосіб зняти стрес?
- Десь походити на природі.
- Найулюбленіше місце у Кременчуці?
- «Міський сад», бо, знову ж, там тихо, спокійно…
- Яка улюблена пора року?
- Я люблю всі пори року. Мені не подобається тільки, коли йде град.
- Якщо б вам потрібно було вибрати фільм, щоб подивитися його знову, а потім ще знову, який би ви обрали?
- «Сватання на Гончарівці», «Весілля в млинівці», «Королева бензоколонки», де йдеться про Пирятин.
- Улюблена музика?
- От музику люблю різну. Не так давно натрапив на виступ камерного хору у Львові, який співає «Цей сон, цей сон». Так сподобалося, як вони його виконують! А ще був один момент, коли вони залучили малого хлопця, і той співає разом з ними.
- Як часто ви готуєте вдома? Чи є у вас улюблена страва?
- Я люблю шашлики і рибу, будь-яку. А якщо щось зварити, то це може бути картопля, наприклад, смажена у фритюрі (це я вмію). Я також вмію зварити борщ. Колись дружина лікувалася, а діти навіть говорили: «Можеш зварити такий борщ, як мама зробить?» Але такий я ще, мабуть, не зварив.
- Чи є у вас хобі?
- Я в основному на дачі, на вулиці щось роблю, і це мене радує. Там помідорчик росте, там огірочок, там зацвіла троянда, там ще якась квіточка. Можливо, це вже й за віком, але найбільше подобається бути між деревцями та квітами.
- Яку пораду ви дали б молодим людям, які тільки починають свій шлях у професійній сфері?
- Ніколи не обманюйте своїх учнів. Вони швидко зрозуміють, коли ви не чесні. Важливо постійно вчитися, бути попереду інших та вести їх за собою.
- Якби вам довелося вибрати іншу професію, яку б ви обрали?
- Якщо б я не став директором училища, я б працював на підприємстві як кваліфікований робітник.
- Яка ваша найбільша мрія?
- Закінчення війни і повернення всіх наших захисників та захисниць до своїх рідних: хтось – до батьків, хтось – до сімей і до дітей. Це сама найбільша мрія! Я пам’ятаю, як одного разу подзвонив своїй старшій внучці, якій 12 років. Але слухавку взяла менша – Амелія, якій три роки. Вони живуть на Молодіжному.
Я питаю Амелію: «Ти спала сьогодні?» А вона відповідає: «Так, дідуся, в туалеті». Тобто, їй постелили в туалеті, і вона спала там. Потім ще була розмова, але запитання трирічної дитини мене здивувало: «Діду, а в тебе там працювало ППО? А збивали шахеди? – Збивали. – А ракети збивали? – Я не чув. – А я чула». Ось так… Тому моя мрія – це закінчення війни!
Валерія Макряшина, фото авторки
Відео Микити Ліцкевича
