Понад 50 років турботи, знань й глибокої людяності дарує містянам відома дерматовенерологиня, життя якою частково було пов’язано із політикою.
Серед мешканців Кременчука ім’я Ірини Федько — добре знане. Дерматовенерологиня з багаторічним досвідом, колишня керівниця міського шкірно-венерологічного диспансеру, колишня депутатка міської та районної рад — вона стала однією з тих, хто не просто лікував, а виборював право пацієнтів на якісну та доступну медицину. Ми зустрілися з Іриною Семенівною, щоб поговорити про дерматологію, зміни в системі охорони здоров’я, депутатство, улюблені книжки дитинства й навіть… квіти та солодощі.
У дитинстві, маленька Іра мріяла бути вчителькою — грала в школу, проводила уявні уроки. Але народилась вона в справжній медичній династії: сім’я Волкових-Федько виховала 10 фахівців, 7 із яких — лікарі. Тож шлях був майже визначений. Мати твердо сказала: «У медучилище». Ірина послухалась, вступила до Кременчуцького медичного училища та закінчила його з відзнакою. А далі — Харківський медичний інститут, де вона обрала фах дерматовенеролога.
«Тоді були 15-типроцентники, які йшли з червоним дипломом або золотою медаллю, і профілюючим предметом була фізика. Я її боялася, як вогню. У 1965 році вступила до лікувального факультету Харківського медичного інституту, який закінчила в 1971 році і обрала фах дерматовенерології. Я любила цю професію, тому що видно захворювання. Ти бачиш, що ти лікуєш, як ти лікуєш та ефект лікування», — пояснює свій вибір співрозмовниця.
Хоча визнає: дерматологія нині — не в пріоритеті у державної системи охорони здоров’я, її поступово відтісняють на маргінес (межа, ред.). І дарма. Адже, як казала професорка Лідія Калюжна, дерматологія налічує понад 2 тис. захворювань шкіри.
За словами Федько, у практиці трапляються випадки, коли діагноз стає очевидним із першого погляду — ніби хвороба зійшла зі сторінок підручника. Хоча такі ситуації не щоденні, вони запам’ятовуються на все життя. Є захворювання, які лікар бачить лише раз, але пам’ять все одно зберігає цей образ.
Вона пригадує, як під час практики в Харкові у відомої діагностки Шахової за один день побачила одразу дві рідкісні хвороби, які більше не траплялися. Тоді ще не було ні смартфонів, ні можливості зафіксувати побачене.
«У дерматології головне — побачити. І тоді ми лікуємо. Нам пощастило вчитись у видатних дерматологів України: Б.Т. Глухенького, В.В. Вінниченка, які на власному прикладі вчили нас клінічному мисленню, любові до дерматології. Зараз їхню справу продовжують професори Л.Д. Калюжна, Я.Ф. Кутасевич, Л.А. Болотна, а також полтавчани В.Г. Кравченко та М.О. Дудченко», - зазначає Ірина Семенівна.
Подейкували, що Федько досі користується зошитом своєї мами з медичними нотатками. Насправді ж, як пояснює лікарка, зошит вона не використовує — хоча записів у мами й справді збереглося багато. У ті часи медичної літератури було обмаль, і якщо десь траплявся журнал із корисною статтею, він був буквально один на всю лікарню. Тож лікарі переписували все важливе вручну — хто в зошити, хто в окремі блокноти.
Ірина Федько згадує, що навчання тоді було надзвичайно інтенсивним. На курсах, особливо в Харкові, навантаження було великим — стояли з ранку до вечора, постійно щось записували. Асортимент ліків був мізерний, тож мазі у аптеках часто виготовляли самі за рецептами, комбінуючи різні компоненти. У хід ішли так звані «прописи» — рецептурні формули, які створювалися на кафедрах та передавалися лікарям. Їх берегли, іноді навіть приховували — настільки цінними вони були в практиці.
Як зазначає Федько, за понад 50 років у дерматології вона бачила чимало змін — деякі хвороби, що колись були лише в підручниках, нині знову стали реальністю. Зокрема, з початком повномасштабної війни з’явились нові виклики, наприклад, так звана «траншейна стопа». Це стан, коли ноги постійно у вологому взутті, без можливості просушити — типова проблема для військових, які тривалий час перебувають у польових умовах.
Лікарка також згадує термін «окопний псоріаз», який вперше з’явився після Другої світової війни: у солдатів, які довго перебували в окопах, псоріаз розвивався через кілька років після закінчення війни — як реакція на тривалий стрес. Ірина Семенівна підкреслює, що подібна ситуація можлива й зараз: уся країна перебуває у стані хронічного стресу, й наслідки обов’язково проявляться, зокрема, у вигляді шкірних та психосоматичних захворювань. Медична система має бути до цього готовою.
Як зазначає Федько, навіть в умовах війни базовий догляд за шкірою не зазнав суттєвих змін. Важливо дотримуватись гігієни, користуватись доступними засобами, а от лікування стало дещо легшим завдяки широкому спектру сучасних препаратів — мазей, антигістамінів, десенсибілізуючих засобів тощо. При цьому, як наголошує лікарка, поряд із основною терапією важливо підтримувати емоційну рівновагу пацієнта (призначати заспокійливі), адже хронічний стрес, безсоння та тривожність безпосередньо впливають на стан шкіри.
Ірина Семенівна пояснює: коли людина не спить ночами, організм реагує — починається свербіж, запалення, з’являються різні висипання. Але точно сказати, що саме стало причиною, складно. Зараз лікарі більше фіксують наслідки, ніж можуть простежити чіткий ланцюг розвитку хвороби.
«Дай Боже, щоб усе закінчилось — тоді вже будемо справлятися», — зауважує вона.
Серед найбільш дивних міфів, які їй довелося чути від пацієнтів, — це їхня віра у «лікування з інтернету». За словами Федько, багато хто звертається після самостійних консультацій через Viber або WhatsApp. І хоч у 80% випадків фото дозволяє поставити попередній діагноз, самолікування залишається серйозною проблемою.
Лікарка наголошує: дерматологія — одна з найбільш «експериментованих» сфер медицини. Якщо серцеві чи шлункові ліки ніхто просто так не приймає, то зі шкірою — навпаки: мажуть чим заманеться. Особливо популярні йод, трави, саморобні мазі, навіть «червона ганчірочка при бешисі». У хід іде все — від бабусиних рецептів до «чудо-засобів» на спирту. Проблема в тому, що пацієнти приходять до лікаря вже після кількох тижнів невдалого самолікування — коли висипи змінені, перебіг ускладнений, тому поставити точний діагноз значно складніше. Тож лікар має справу не з початковим захворюванням, а з його ускладненнями.
Федько також відзначає: пацієнти з «діагнозами з інтернету» приходять дуже часто. Дехто, побачивши один прищик, панікує й вимагає уваги, тоді як інші, навіть при складному ураженні шкіри поводяться більш спокійно. Зараз поширене й інше явище — так звана «псоріазофобія»: будь-яку пляму хворі сприймають як ознаку псоріазу, хоча насправді це не така вже й часта патологія.
Нерідко люди звертаються до неї просто на вулиці, і Ірина Семенівна не відмовляє. Каже, що Кременчук — місто невелике, де «всі всіх знають», тож, якщо знайомий потребує допомоги, то пройти повз не можна. Такий підхід до справи вона вважає принциповим: допомагати тоді, коли просять.
Політичний досвід Ірини Федько — це кілька скликань у Крюківський районній та Кременчуцькій міській радах в 1990-х. За її словами, тоді багато керівників ставали депутатами - це допомагало отримати додаткове фінансування на лікарню, обладнання або ж зробити там ремонт. Поєднувати медицину й політику доводилось із практичних міркувань — щоб забезпечити роботу лікарні.
Найболючішою зміною в системі охорони здоров’я вона називає фактичне скорочення дерматологічної служби. Колишній шкірвендиспансер із трьох будівель залишився з однією. Тривалий час колектив боровся за те, щоб заклад залишився у міському підпорядкуванні — і змогли це відстояти. Зараз диспансер підпорядкований Придніпровській лікарні.
«Я вважаю це мудрим рішенням міської влади. Тим більше, що головний лікар Придніпровської лікарні – Скачко, є дерматологом», - зазначає Федько.
Коротко не лише про професію
- Улюблена частина робочого дня?
- Ранок. Інколи — вечір, коли зустрічаюсь з кимось із друзів. У мене є кілька знайомих, з якими ми час від часу сидимо в кав’ярнях, буваємо один у одного вдома чи просто десь гуляємо. Хоча, знаєте, знайомих людей стає все менше й менше…
- Який для вас ідеальний відпочинок?
- Я любила відпочинок у Кисловодську. А ще - на Азовському морі, бо я не дуже добре плаваю, а там можна довго йти по воді і вона все ще залишалася по коліна. Втім, моє серце належить Кременчуку. Це моє рідне місто, воно неймовірне та прекрасне в усьому — я його дуже люблю.
- Улюблена страва?
- Голубці, салат «Олів’є».
- А напій?
- Я і коньяк люблю, я і шампанське люблю, і сухе вино. І ще каву з молоком.
- А солодощі?
- Ой, це те, з чим я справитись не можу. Я люблю солодке – цукерки «Ромашка», Київський торт.
- Яка у вас улюблена книга?
- Ви знаєте, ми дуже багато читали. Тоді, коли ще не було телевізорів, ми стільки читали, я вам передати не можу. Фільтрували, звісно, наші вчителі та батьки, що можна читати, що не можна. Зараз я згадую, що ми «нишком» читали Мопассана, а зверху був підручник.
Улюблена книжка, це, мабуть, «Маленький принц», Екзюппері. Ось у ній щось таке було…
- Ваші улюблені квіти?
- Хризантеми. Я обожнюю хризантеми. Я дуже люблю півонії, я завжди купую, коли маленький бутончик, а потім він розпускається до такого шару. І хризантеми, оці великі хризантеми - я їх дуже люблю – жовті, інколи коричневі. Мої знайомі це знають і мені на День народження завжди дарують хризантеми.
- На що б ви звернули увагу, якби знову були у свої 25?
- Якби мені зараз було 25 років, то з висоти свого досвіду та віку, деяких помилок я б не наробила.
- Якщо не медицина, то що?
- Медицина. Тільки медицина! Чогось не вмію, чогось не хочу, а якщо не вмію, то навіщо?
Чесна, відкрита, цікава та унікальна — такою є Ірина Федько, і такою вона залишається, даруючи своєму покликанню понад 50 років турботи, знань й глибокої людяності.
Валерія Макряшина
Відео Ігор Борисевич
