Переможниця Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» не має гуманітарної освіти, проте переконалась на власному досвіді, як гарно писати.
Кременчужанка Дарина Гнатко вже має щонайменше три видані друком роботи, які, до слова, не залишили байдужими читачів та були відзначені на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова». Свої роботи письменниця презентувала землякам, та принагідно розповіла про свій письменницький досвід.
- Чи знаєте ви, чим завершиться книжка, коли пишете?
- Зазвичай у мене з’являється певний задум. Я пишу історії героїв, і нібито керую процесом, але потім ці ж герої починають мною керувати і сюжет змінюється вже по ходу написання книжки. У мене коли приходить натхнення, то криша їде, все треба відкладати, сідати і починати писати.
- Ви не маєте спеціальної письменницької освіти, чи не важко було починати писати?
- Я дійсно не маю гуманітарної освіти, але я багато читала. І, знаєте, колись у передачі на радіо я почула, що для того аби гарно писати, треба багато читати. Певно це мені і допомагає.
- Ви читаєте якісь книжки, коли пишете власні твори?
- Мені не важко писати історичні твори. Мені це подобається. Щоправда, коли я писала «Душу окаянну», то дуже багато читала творів Богдана Лепкого. Знаєте, він там пише про такі події, які не можуть залишити байдужою людину, яка має серце. Його творчість дуже мене вразила та, навіть, у певних місцях змінила хід сюжету у моїй останній книжці.
- Чи є у вас задумки для нових книжок?
- Так, звісно. Зараз, у мене вже готові два рукописи книжок. Одна з них «Щоденник безнадійно приреченої» це історія жінки, яку вивезли до Німеччини примусово. А інша книга про вчительку, яка закохалася у німецького офіцера. Я хотіла записати розповідь своєї бабусі. ЇЇ теж вивезли силоміць і вона мені про це розповідала.
- А вам яка з героїнь найближча?
- Напевно, це Катерина. Бо вона моя найперша.
- Що для Вас кохання?
- Я людина віруюча і для мене Бог і є любов. Він мене надихає.
- Про що будуть Ваші наступні книжки, які вийдуть у світ?
- Зараз у видавництві опрацьовують мою книгу «Кременчук. Мазуревичі. Історія одного роду». Вона хоч і не має історичної цінності та не заснована на фактах, але там йдеться про Кременчук. Дуже мені кортить написати про привид панночки, який живе у краєзнавчому музеї. Болить мені і тема вивозу українських дівчат за кордон у сексуальне рабство. Тем, на які писати хотілося б, дуже багато. Взагалі я вважаю, що у української літератури великі перспективи для розвитку. Люди хочут читати, є цікаві теми, тож треба писати.
Ирина Андреева
