Як, долаючи щоденні перешкоди, члени Кременчуцького міського товариства людей з інвалідністю зуміли організувати цікаве насичене дозвілля та стати підтримкою один для одного.
Щоденні клопоти, дорожнеча, війна. За останній рік кременчужани, як і багато українців, зазнали чимало потрясінь, які вплинули на психологічний стан, можливо спровокували депресію або з’явився страх за подальшу свою долю чи родини. «Кременчуцька газета» поспілкувалася з тими, хто окрім вищеперерахованих труднощів щоденно долає і фізичні тяготи – громадяни з інвалідністю та батьки, які доглядають за дітьми з інвалідністю. На сьогодні у «Кременчуцькому міському товаристві інвалідів Полтавської обласної організації інвалідів «Союз організацій інвалідів» нараховується близько 170 учасників. Проте чи не щотижня їхня кількість збільшується, адже до нашого міста приїздять внутрішньо переміщені особи з інвалідністю.
Так, заходячи у непримітні ззовні двері офісу цієї організації на вул. Переяславській, потрапляєш у особливий світ тепла, витримки, відчуваєш силу боротьби з проблемами. Цю атмосферу по піщинці створювали упродовж тривалого часу.
Для багатьох людей, чиє життя могло б стати закритим від соціуму та обмежитися чотирма стінами власного помешкання, товариство стало другою домівкою, де можна розслабитися, обмінятися певною інформацією, порадитися чи просто не боятися бути собою. Колись організація, де декілька разів на рік видавали подарунки на свята, стала для них своєрідним центром дозвілля.
Розмалювати яскравими фарбами складний і здавалося б такий непростий світ родин змогли декілька жінок, які свого часу опинилися тут за життєвими обставинами: хтось через власне здоров’я, хтось через дітей з інвалідністю.
30-річчя організації
Жанна Симонян, Олена Пивовар, Ольга Лобанцова, Надія Святецька приходять до офісу організації за особистою ініціативою, безкоштовно. Колись об’єднані горем жінки принесли сюди домашній затишок, самотужки зробили косметичний ремонт, перезнайомили членів товариства.
Зараз вони працюють над організацією традиційного свята, присвяченого 30-річчю від дня заснування товариства. Такий день тут зазвичай відзначався спартакіадою, проведеною у одному з приміщень палацу культури «АвтоКрАЗ». Раніше кременчужани та гості з інших міст змагалися у іграх бочча, дартс, кеглі, кидання м’яча у кільце. Про це нам розповіла Жанна Симонян, яка в організації відповідає за спортивні та фестивальні заходи.
Разом з батьками вона переїхала до Кременчука з вірменського міста Єреван. Дівчинка не ходила з народження. Проте після семи операцій батьки домоглися, щоб дитина стала на ноги. На жаль, це негативно вплинуло на хребет. Заради лікування спини та через початок війни у Вірменії у 1993 році їхня родина приїхала на Полтавщину – ближче до відомого костоправа Миколи Касьяна, тут і залишилась.
У 2000 році Жанна познайомилася з благодійницею, першою директоркою Кременчуцького міського центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів Надією Колісник. Вона запросила її до офісу на Переяславській, а пізніше надихнула Жанну та інших учасниць на організацію та проведення тут активного дозвілля.
«Згодом я потоваришувала з такими ж, як і я. Люди займалися настільним тенісом, я теж почала грати. З цього часу моє життя змінилося: наполегливо тренувалася, їздила на змагання у різні міста, вигравати призові місця», – пригадує жінка.
Згодом Жанна стала кандидатом у майстри спорту з пінг-понгу.
«Багатьом в організації дуже подобається спорт. Ми намагаємося підтримувати зв’язки з різними містами і час від часу беремо участь у спортивних змаганнях, привозимо звідти нагороди. І таке відбувається постійно», – розповіла вона.
За її організації члени товариства приймають участь у мистецьких та поетичних фестивалях, на які вони періодично їздять до Одеси, Хоролу, Полтави, Лубен, Пирятину. Також дівчатка пишуть вірші, вміють їх декламувати, активно займаються різноманітним рукоділлям.
«Я вважаю, що якщо людині хочеться, вона не буде складати руки і сидіти. Особисто я, коли захотіла не лише шукати транспорт, щоб возити наших на різні змагання, а й самій брати участь у мистецьких фестивалях, почала створювати картини з монет, подавати їх на різні фестивалі. Роботи навіть купували. Свого часу проводила у Німеччині майстер-клас з виготовлення таких картин», – підсумовує вона.
Жіночий клуб
Проводять у організації і жіночі клуби. Їх ведуть Олена Пивовар та Ольга Лобанцова.
Жінки познайомилися тут через діток з інвалідністю. Пані Ольга приїхала сюди з Туркменістану, де виросла та навчалася. За ініціативи чоловіка опинилася в Україні. При пологах їх доньці Оксані пошкодили шию, через що уже 32 роки як перебування поруч з дівчинкою необхідне 24 години на 7 днів.
«У кожної людини є багато планів і мрій. Коли ж у тебе народжується хвора дитина, це неначе з твоїм життям стається авіакатастрофа. Ти ніби лежиш під уламками і не розумієш: живий ти чи ні. Далі починаєш піднімати голову і сприймати ситуацію. Після народження дитини я довгі роки не виходила на вулицю і постійно була з нею. З чоловіком ми навіть сміття виносили по черзі, бо це вважалось прогулянкою. Ситуація була надскладною, у першу чергу, через морально-емоційну втому. Але згодом потрапила до організації, де знайшла підтримку, відчуваю тут себе своєю», – розповідає пані Ольга.
Вона згадує про ще одну активну співідейницю товариства Ірину Овсійко, яка організовувала тут конкурс малюнка, творчий фестиваль «Повір у себе».
«Після того, як Ірина Овсійко вирішили йти з організації, ми зрозуміли, що продовжуватимемо її ініціативу. Загалом же, нашою ціллю тут з Оленою було поділитися теплом з іншими мамами, показати, що вони такі не одні», – коментує вона.
Тож тепер уже понад 5 років, як проводяться жіночі зустрічі, які необхідні для підтримки мам між собою. Містянка Олена Пивовар в організації близько 24 років. Сюди прийшла з донькою та сином, у якого діагноз «крихкість кісток».
«Останні роки я постійно доглядаю за сином. І от тут мала бажання, щоб хтось зайнявся мною», – поділилась вона.
З часом вона разом з Ольгою закінчили курси духовної семінарії за спеціальністю «Душепіклування». Про свою роль у товаристві вона розповідає досить скромно.
«Моя позиція по життю – не зациклюватися на будь-якій ситуації, а шукати з неї вихід, змінювати її, якщо вона тебе не влаштовує», – розповідає вона.
Тому, у першу чергу, прийшовши у товариство, Олена намагалася поліпшити власний психоемоційний стан та знайти відраду.
«Ми не займаємося тут опікунством, а долаємо щоденні перешкоди, радіючи життю і цим даємо приклад. Інколи говоримо на психологічні або духовні теми. Ми не намагаємося часто влаштовувати такі розмови. Але кожного разу вони не проходять даремно. І я щаслива, що комусь наша допомога дає сили не зломитися, прийняти життя, навчитися радіти йому у будь-якому його прояві», – коментує вона.
Чималу роль жінки приділяють і роботі зі складним дітками. Інколи на контакт із ними необхідні тижні, а то і довгі місяці.
Разом жінки організовують заходи, поїздки, екскурсії для дітей та дорослих. Тож за понад 10 років учасники товариства змогли відвідати «Фельдман-екопарк», Уманський дендропарк, Горішні Плавні, Полтаву, Черкаси, Київ.
Як все починалось
Про створення організації за часів перебудови у 90-х роках нам розповів засновник товариства, 86-річний Володимир Персанов. Чоловік, який застав ще окупацію Кременчука німцями, з дитинства отримав інвалідність ніг, перехворівши поліомієлітом. Бачачи ініціативи у інших містах щодо створення подібних організацій, вирішив зробити таке і у Кременчуці.
«Це була суто людська ініціатива, ми звернулися до совбезу, що на вул. Небесної сотні, де отримували консультації стосовно створення. Далі винаймали квартири, просили кімнати у виконкомі, де могли б збиратися інваліди дитинства та багатодітні. Також паралельно цій організації було створено товариство громадян-автолюбителів з інвалідністю», – згадує він.
Загалом за 30 років організації тут було 5 голів, кожен з яких вносив розвиток на своєму рівні. Сьогодні нове дихання приніс новообраний очільник – народний Міністр закордонних справ Кременчука – Андрій Мельник. Він розпочав особистий прийом інвалідів, знайомиться з їхніми проблемами, за потреби долучає юристів, допомагає підготовити листи чи зібрати необхідні документи. У першу чергу, намагається долучати до співпраці з організацією іноземних друзів-партнерів. Адже, за його словами, європейські підприємці мають більше традицій допомагати подібним товариствам.
Хто допомагає та чого не вистачає
Знайти допомогу у різні часи товариству було непросто. Проте були і ті, хто надавав її постійно: це Благодійна організація «Джерело Дніпра», компанія «Фарро», «Кременчукгаз», Азат Саркісян з ТОВ «Суворов», релігійна громада Крюківської церкви.
«Сьогодні таким людям дуже не вистачає уваги і тепла від оточуючих. І хоча у товариства є взаєморозуміння з владою різних рівнів, їм необхідна і практична допомога», – коментує А. Мельник.
«Дуже б хотілося, щоб у нас був транспорт з підйомником: щоб ті, хто на колясках, могли їздити з нами, адже їм та їхнім батькам доводиться самотужки долати сходові клітини та інші перепони», – розповідає Жанна.
Зауважують містянки і про бажання провести бодай невеликий ремонт приміщення ззовні. Але, насамперед, мають бажання створити кімнату для відпочинку батьків.
«Адже є випадки, коли батьки цілодобово доглядають за своїми дітьми з інвалідністю. Або щоб були якісь волонтери, які б на 3-4 години могли побути з такими дітьми», – розповідає О.Пивовар.
Окрім розвитку організації, на початку повномасштабного вторгнення росії на територію України усі згуртувалася та разом з іншими бажаючими активно допомагають фронту: створюють тут окопні свічки.
Ось так, тримаючись та допомагаючи іншим, люди з інвалідністю переживають війну. А тим, хто хоче підтримати організацію чи знайти тут підтримку, варто звертатися за адресою: вул. Переяславська, 46.
Ліна Романченко
Фото авторки та з архіву організації
