У Кременчуці зареєстровано 3258 переселенців. З Донецької області до нашого міста переїхали 1802, з Луганської – 1368, з Криму – 100 осіб.
Минає 4 роки відтоді, як в Україні люди вимушені покидати рідні домівки і переселятися в інші місця. Спочатку їх називали біженцями, потім з’явився термін ВПО (вимушено переміщені особи). Першими були кримчани, які не захотіли миритися з анексією півострова, далі – переселенці з Донеччини і Луганщини. Чи став їм Кременчук рідним, та з якими проблемами доводиться стикатися ВПО, дізнавалася Кременчуцька газета.
«Доньку трусило від пострілів «Градів»
Родина Геннадія мешкає у Кременчуці з листопада 2014 року. Перед тим довелося залишити квартиру, бізнес в Луганську, розлучитися з батьками і тікати похапцем з буремного міста.
«Виїжджали 8 червня потягом із Луганська до Києва. Тоді ще поїзди ходили, але квитки нам брали друзі в Києві. Звідти передавали. З собою взяли декілька сумок – і все. Приїхали спочатку в Полтаву, а звідти в Кіровоградську область, в село, де мамині родичі живуть. Виїхали з Луганська, бо там стало небезпечно. Постійна стрільба, почались перебої з продуктами. А потім свист снарядів із «Градів», били по Ізвариному (селище міського типу під Луганськом – ред.), а ми все це бачили. Донці було 5 років, вона постійно жила в страху, її постійно трусило», – пригадує Геннадій події літа 2014 року.
Спочатку родина намагалася жити десь недалеко від міста: то на дачі за містом, то в будинку батьків під Луганськом. Та останньою краплею стала втрата бізнесу. Геннадій мав в торговому центрі магазинчик, де продавав чоловічий одяг.
«Туди влучив снаряд: майже нічого не залишилося: ані товару, ані обладнання. Нічого врятувати не вдалося. Все вперемішку: товар, манекени, торгове обладнання», – розповідає він.
До Кременчука луганчани потрапили, можна сказати, випадково. Він був найближчим великим містом від села, де мешкали спочатку у родичів. На щастя, у родини не виникло проблем з пошуком житла. У нашому місті орендодавці не почали «лупити три ціни» лише тому, що вони переселенці. Не виникло проблем і при влаштуванні 5-річної доньки в дитсадок.
Геннадій з теплом пригадує, як його поставщики товару, з якими працював у Луганську, допомогли з одягом.
«У Кременчуці ми пішли в департамент соцзахисту і спитали про допомогу. Нам лише руками розвели – тож більше й не ходили (на той час державних виплат ще не було (ред.)», – говорить чоловік.
Послали в Луганськ – платити окупантам
На початку 2015 року Геннадій вирішив перереєструватися як приватний підприємець у Кременчуці. Пояснює: вирішив відновити бізнес. Він не звертався на біржу праці, просто мав намір заробляти таким чином, як і раніше. Та яким було здивування, коли після того, як чоловік надав ряд довідок у Кременчуці і надіслав їх до Києва, йому виставили борг зі сплати податку в сумі 8 тис 200 грн.
«Я кажу: ви сповна розуму? Куди мені платити – в окупований Луганськ?», – згадує підприємець. Наразі ту суму він не сплачує.
Ще трапилася колізія із «переселенськими виплатами». На той час для отримання державних грошей переселенець міг мати тільки один автомобіль, яким Геннадій і користувався у Кременчуці. Однак була ще одна старенька автівка, яку родина віддала у власність своїм знайомим у Луганську на підставі генеральної довіреності. Та коли їх друзі продали авто, довелося виплатити державі 7 тис грн, які їм спочатку нарахували, а потім відібрали. Наразі ці норми законодавства змінено.
У Кременчуці Геннадій почав вести бізнес з чистого листа. Має торгову точку на Придніпровському ринку. І тут чоловіку пощастило: він хотів взяти контейнер в оренду, і кременчужанин, який здавав споруду, продав її в розстрочку. Тож тепер контейнер у власності родини переселенців. А ось підтримки від держави Геннадію, як вимушеному переселенцю-підприємцю, ніякої немає. Податки й інші виплати платить на загальних засадах, немає і ніяких пільгових кредитів на розвиток бізнесу.
У родині луганчан народилася донька-кременчужанка
Геннадій пригадує, як попервах вимушені переселенці були в зоні уваги недержавних громадських організацій. Нерідко іноземних, які готові були видавати гранти на різні проекти. Так Геннадій разом з дружиною пройшли тренінги в Полтаві і навіть склали бізнес-план на отримання коштів на розвиток бізнесу. Та не перемогли.
Розповідає, що двоє переселенців, які мешкають у Кременчуці, успішно захистили бізнес-плани. І тепер не лише ведуть власний бізнес, а й надали роботу мешканцям нашого міста.
«Один із них надає юридичні послуги, а інший працює у сфері страхування. Однією із умов розробки бізнес-плану було створення щонайменше 5 робочих місць, і вони це виконали», – розповідає Геннадій.
Сам же він не має найманих працівників – працює і за поставщика товару, і за продавця. Дружина займається юридичними послугами. До речі, вже у Кременчуці родина переселенців поповнилися. 9 місяців тому у них народилася друга донька. Малечу приймали в Полтаві, в обласному пренатальному центрі, оскільки породіллю туди відправили з кременчуцького пологового будинку, де запідозрили ускладнення.
Власне житло – то лише мрія
У планах Геннадія немає повернення у Луганськ – навіть, якщо територія знов буде під контролем України. Єдине, чим переймається, що живуть в орендованому житлі і перспектив мати власне у Кременчуці – ніяких.
«У нас залишилася у Луганську двокімнатна квартира. Та її не можна продати – у місті повно пустих квартир, ніхто житло не купує. В Україні діє державна програма з покупівлі житла для вимушених переселенців і учасників АТО. Та за умовами потрібно заплатити 50% вартості житла одразу, а в нас таких коштів немає», – розповів Геннадій.
Говорить, було би добре, аби на рівні держави винайшли кошти, аби закупити для переселенців квартири. А вони б віддавали гроші як довгостроковий кредит чи позичку. Та це лише мрії.
Як «допомогло» російське Агіт-ТБ
У цій публікації ми навмисно не згадуємо прізвища Геннадія, не подаємо фото. Батьки його залишилися у Луганську. Не захотіли кидати будинок. Геннадій пригадує, як родичі з кіровоградського села збирали великі торби з продуктами, і він возив їх батькам. Йому вдалося безболісно прорватися через кордон ополченців, бо тоді велися зйомки якоїсь російської передачі. Це було в 2014 році. Більше він у рідний Луганськ не їздив. А ось батько приїздив два роки тому до Кременчука і був приємно вражений нашим містом.
«Ніколи не міг подумати, що після 40-ка років буду спати в чужому ліжку, та їхати з Кременчука нікуди не збираємося», – говорить Геннадій.
Пошук роботи для переселенців – на загальних умовах
22 вимушених переселенці зареєстровано у Кременчуцькому міськрайонному центрі зайнятості. Про це розповіла начальниця відділу організації працевлаштування населення Наталія Старостіна.
За її словами, з 2014 року 9 безробітних із числа ВПО скористалися правом отримання разової допомоги і започаткували власну підприємницьку справу. Як приклад наводить підприємця, який має кабінет для надання ветеринарних послуг. Чоловік купив апарат УЗД.
Також Старостіна відмічає, що за 4 роки не виникало непорозумінь щодо пошуку роботи для вимушених переселенців.
«Якщо люди ставлять за мету роботу, то вони її знайдуть. І тут немає значення, переселенець ти чи ні. У нас для всіх однакові умови з пошуку роботи і вакансій, які пропонуємо. Попервах у безробітних переселенців було побоювання, що приїхали в чуже місто, як воно тут буде – все невідомо. Та тепер страхів немає», – говорить пані Старостіна.
Однак, на жаль, на рівні міста ніяких програм із працевлаштування ВПО не втілюють.
Проблеми залишаються незмінними
Головними проблемами, з якими звертаються внутрішньо переміщені особи до департаменту соціального захисту населення та питань АТО, є відсутність власного житла та працевлаштування. І ці питання залишаються незмінними вже протягом 4 років.
Як зазначила Кременчуцькій газеті виконуюча обов’язків цього департаменту Марина Доценко, за даними комунального підприємства «Квартирне управління» вільного житла для надання у користування внутрішньо переміщеним особам відсутнє.
Вона нагадує, що вимушені переселенці мають право звернутися із заявою для отримання матеріальної допомоги з бюджету Кременчука до міської комісії з вирішення питань про надання матеріальної допомоги малозабезпеченим верствам населення Кременчука.
Відповідно до Міської комплексної програми соціальної підтримки (у тому числі і ВПО), у Кременчуці для переселенців передбачені: соціально-психологічна реабілітація, надання послуг перукаря, швачки та чоботаря у територіальних центрах міста тощо.
Олена Ліпошко, фото автора
