Незвичними, а часом взагалі містичними історіями обросли історичні постаті нашого міста, які вже можна назвати легендарними. Цей матеріал про те, як кременчужанин не потонув разом із «Титаніком», а сама трагедія з пароплавом докорінно змінила його долю. І про те, як столична модниця переїхала до Кременчука і вимусила свекра виготовити цигарки без нікотину, ставши їх живою рекламою.
Рекламна спокуса
Курити Амалія Львівна почала майже одразу після закінчення гімназії у Санкт-Петербурзі.
На початку 1904 року красуню Амалію видали заміж за єдиного сина і спадкоємця Садука Бобовича Дурунча – власника найстарішої у Кременчуці й на всій південній Україні тютюнової фабрики. Невдовзі молоді перебралися жити на береги Дніпра. Емансипованій, трохи вередливій столичній модниці Кременчук, звичайно, видався аж надто провінційним. До того ж тут усіх шокувало те, що Амалія палить: кременчужани вважали, що курять лише аморальні жінки. Втім, вона не надто звертала увагу на думку оточуючих. Амалія була багата, непогано освічена, розумна і дотепна «столична штучка», яку з радістю приймали у кращих домах нашого міста. До того ж, чарівлива пані так граціозно тримала сигарету в пещених руках, так вміло і невимушено струшувала попіл та випускала кільця ароматного диму, що багато хто вибачав їй цю слабкість – особливо чоловіки.
Старий Дурунч спочатку бурчав на сина, що той дозволяє дружині таку непристойну поведінку. Але доволі швидко серед кременчуцьких жінок і навіть дівчат, які вважали себе «сучасними», почалася мода на паління, і попит на дорогі сорти сигарет фабрики Дурунча помітно зріс. Амалія стала живою їхньою рекламою, бо палила лише продукцію свекра. Тому Садук Бобович змирився з невістчиними «вибриками».
Тривало це доти, поки Дурунч не розговорився з молодим лікарем Михайлом Васильовичем Дімарою. Лікар розповів про новітні дослідження шкідливого впливу нікотину на здоров’я жінок і особливо їх майбутніх дітей. Дурунч не на жарт захвилювався: у старовинного роду повинен народитися здоровий нащадок!
Вимога свекра була категоричною: «Або кидай палити, або ми тебе повернемо твоєму батькові!» Однак виявилося, що відмовитися від паління не так легко, хоча Амалія і намагалася. Розлучатися ж з улюбленою невісткою, а тим паче з її багатою і впливовою родиною, Дурунчу не хотілося. Та й шкода було втрачати прибутки, які неодмінно впали б, якби стало відомо, що Амалія кинула палити через шкідливість цигарок. І тут на думку Садуку Бобовичу спала компромісна ідея – налагодити виробництво нешкідливих цигарок, цигарок без нікотину.
Його фабрика вважалася не лише однією з найбільших на Україні, але й однією з найбільш передових. Продукція не залежувалась на полицях навіть столичних магазинів. Курці відзначали її високу якість (тютюновий лист закуповували переважно у Туреччині та Македонії), привабливу упаковку (для розробки ескізів запрошували художників) і широкий спектр цін. Недаремно протягом десяти років фабрика Дурунча була постачальником двору Його Імператорської Величності!
Тож, освоєння нової ідеї господаря було під силу майстрам, досвід яких почався ще у 1842 році. Щоправда, яскрава реклама сповіщала, що «…секрет культивирования этого безподобного табаку, который просветляет ум, очищает кровеносные и лимфатические сосуды, принадлежит неподражаемым кудесникам и знатокам мистических тайн древности – индийским факирам!» Але чого тільки не понаписують у рекламі! Зі свого багаторічного досвіду Садук Бобович знав, що публіка швидше «поведеться» на таємниці індійських факірів, ніж на винахід земляків.
Тютюн та сигарети з мінімальним вмістом нікотину назвали «Сабу» – «Солодка спокуса». Були вони доволі дорогими (як зараз кава без кофеїну), продавалися у красивих фірмових коробках із жерсті. Кришку прикрашали численні медалі з вітчизняних та зарубіжних виставок і малюнок розкішної східної красуні, яка сиділа на місяці серед білих пухнастих хмарок. Ті, хто хоча б раз бачив Амалію Львівну, відзначали її схожість із казковою звабливою спокусницею. З часом цей малюнок перекочував і на інші види тютюнових виробів фабрики Дурунча.
Пройшов час, і у Амалії Львівни народився здоровий малюк.
У Кременчуці розповідали, що в подяку за онука старий Дурунч подарував невістці надзвичайної краси та ціни смарагдове кольє, яке замовив у самого Карла Фаберже.
А палити Амалія згодом таки кинула.
Рабинович і «Титанік»
І сьогодні вулицю Софіївську (донедавна Чапаєва, колишню Міщанську), прикрашає старовинний особняк з ажурними балкончиками, химерною ліпниною і масками античних божків з явно смурними обличчями. Здається, вони ще й досі, уже понад 100 років, виглядають свого господаря – Нохима Іцковича Рабиновича.
Людиною він був знаною і заможною, мав одну з найбільших у Кременчуці тютюново-махоркову фабрику, багато нерухомості. Життя прожив складне, бувало в ньому всього: і радощі, і печалі. Але ні пожежі та страйки на фабриці, ні лихоманка цін на біржі, ні інші прикрощі не засмучували пана Рабиновича так, як заміжжя його молодшої доньки Рози.
Її обранець Адам Казимір Яскульський походив зі збіднілих польських дворян і, як то кажуть, за душею не мав ані шеляга. Але він був дуже вродливим і зумів добитися взаємності Розочки. Коли Рабинович відмовився віддавати за Яскульського доньку, та ладна була втекти з коханим хоч на край світу. Але ж тоді не було б і посагу! Яскульський по-своєму кохав Розу, але життя без грошей його не влаштовувало. Тому наречений умовив дівчину дочекатися батькової згоди. Розочка спочатку вмовляла батька, розписуючи на всі лади, який Адам гарний, добрий, розумний. Потім почала плакати: «Таточку, я жити без нього не зможу, я у Дніпрі втоплюся, я піду у монастир!..» Зрештою, дівчина відмовилася їсти.
Згнітивши серце, Рабинович погодився на шлюб, і молоді оселилися у його домі. Розочка ніжно називала чоловіка Адасем, Адамчиком, а тесть позаочі не інакше, як Казик – від слова «казитися». Адже зять не збирався займатися хоч якоюсь справою, на докори тестя відповідав, що Яскульські колись, за короля Яна Казиміра, володіли Кременчуцьким староством – тобто, він є нащадком владарів усього Кременчука! А тому працювати на якійсь там фабриці не гідно його високого походження. Яскульський визнавав лише «шикарне» життя і без жалю тринькав придане своєї дружини на поїздки до Харкова, Москви, Петербургу, на картярські борги, ресторани, циганів, а згодом, як шепотілися сусіди, почав заглядати і на вулицю Веселу.
Коли Рабинович дізнався про походеньки зятя до будинків із червоними ліхтарями, він ладен був вигнати його, навіть покликав на пораду дорослих, давно одружених синів. Але мадам Рабинович сказала, як відрізала: «Я не допущу в родині скандалу! У синів ростуть дівчатка, а це може зле позначитися на їх доброму імені. Головне, щоб Розочка ні про що не дізналася. Може, таки переказиться. Будемо терпіти!»
Згодом Яскульський вирішив, що, як і годиться великому аристократу, він має подорожувати морем. Його не зупинив гнів тестя: та й що він, оцей «тупий провінційний фабрикантик», міг розуміти у світському житті?!
Коли 12 квітня 1912 року величезний красень-пароплав гордо випливав з Ліверпульської гавані, дженджуристий зять Рабиновича палив гаванську сигару на верхній палубі і милувався силуетом великого міста, що потроху тануло в тумані…
Невідомо, що відчував мовчазний Нохим Іцкович, коли дізнався про жахливу катастрофу «Титаніка». Розочка, яка була при надії, мало не наклала на себе руки. І раптом від Яскульського надійшла каблограма (депеша) із заокеанського Нью-Йорка! Рабинович пожартував чи з досадою, чи з полегшенням: «І вода його не бере!»
Незабаром Адам Казимір повернувся додому. Страшне потрясіння, неймовірне диво – залишитися після всього живим – докорінно змінили молодика. Він зробився не лише дбайливим і уважним чоловіком та батьком хлопчиків-близнят, а й першим помічником тестя в усіх справах.
До того ж у Нью-Йорку він зустрівся з одним багатим чоловіком із компанії Джона Рокфеллера, який, виявляється, знав фабрику його тестя. Яскульський був дуже вражений: американець, дізнавшись, що він зять Рабиновича із Кременчука, відкрив йому необмежений кредит, допоміг швидко дістатися на батьківщину і запросив до співпраці.
Однак прийшов жовтень 1917 року. Яскульський запропонував тестю виїхати всією родиною до Америки, де Рабиновича знали і поважали. Той відмовився – мовляв, скоро все це минеться, і залишився у Кременчуці. А Яскульський, користуючись тодішнім безладом, вчинив нечуване, від чого його гонорові предки, мабуть, попереверталися в домовинах: він взяв прізвище тестя і таки виїхав до Америки разом із Розою та чотирма дітьми. Що сталося зі старим Рабиновичем – невідомо. Адам Рабинович, колишній Яскульський, у Штатах через досить короткий час став мільйонером і власником кількох будинків, один з яких стояв на березі річки.
Алла Гайшинська, директорка Кременчуцького краєзнавчого музею для книги «С верой в добро»
