У Фейсбуці на сторінці Кременчуцький краєзнавчий музей розміщена стаття кандидата мистецтвознавства Алли Лушакової «Як колись чаювали». Кременчуцька газета робить передрук цього метеріалу.
«Для багатьох із нас ранок починається з маленького свята – чашечки гарячого міцного духмяного чаю чи кави. Тим більше, що для його влаштування необхідні мінімальні зусилля: один порух руки – повернути водопровідний кран, ще один – натиснути кнопку електрочайника – і за кілька секунд Ви вже насолоджуєтеся життям.
А десь 60–70 років тому для організації такого свята треба було докласти чималі зусилля.
Найперше, дістати воду. В 40–50-ті роки ХХ століття вода була далеко не в усіх комунальних будинках. У Крюкові, наприклад, водогін у 2–3 поверхових будинках був, але водовідведення не існувало, що, природно, обмежувало водоспоживання. А якщо врахувати, що квартири заселялися покімнатно (у двокімнатній квартирі – дві родини, у трикімнатній – три), а кухня була спільною, то ситуації виникали чудернацькі, як на погляд сучасного кременчужанина. На кухні під раковиною стояло спільне квартирне відро. А поряд по відру від кожної родини. Скажімо, Ви миєте чашку. Використана вода збігає в спільне відро. А Ви потім переливаєте цю воду в своє відро і, коли воно наповниться, виносите його з другого чи третього поверху до вигрібної ями у дворі.
Ще більше клопоту було тим, у кого води в будинку взагалі не було. А це приватний сектор, де мешкало три чверті населення міста в 40-і роки і половина – в середині 50-х років, та комунальні одноповерхові будинки. У приватному секторі прагнули до того, аби мати власну відкриту, так звану шахтну, або трубчасту криницю.
Мешканцям комунальних будинків по воду треба було йти до колонки, яка знаходилася у дворі або на вулиці. Ще раніше, до війни, воду купували в одній з 13-ти водорозбірних будок, які працювали за певним графіком. Воду набирали у металеве відро, де її зберігання було небажане: вода набувала відчутного металевого присмаку. Тому принесену воду переливали з відра у великий керамічний горщик – макітру, ємкістю 20–25 л. Після того, як з’явилися в продажу емальовані відра, вода зберігалася в них, а великі макітри поступово вийшли із ужитку. А ще раніше, коли колодязі були не на всіх садибах, і воду доводилося брати здалеку, відра носили на коромислі.
Отже, вода вже є. Настав час її закип’ятити. У більшості будинків для приготування їжі на кухні були плити на твердому паливі (дрова і вугілля). В глибині двору, а двори були при всіх будинках, знаходилися сараї для зберігання палива. Зазвичай, кременчужани отримували паливо на підприємствах, де вони працювали. У трудовій угоді, яка укладалася щорічно між адміністрацією і профспілками, обов’язково був пункт про забезпечення робітників паливом за оптовими цінами. На великих підприємствах були свої власні паливні склади, звідки робітники отримували дрова і вугілля. На КВБЗ такий склад знаходився на Раківці, неподалік від Східної прохідної. Вугілля було різне. Найбажаніше – антрацит і кокс-горішок. Але в норму, що видавалася робітникам, входили не лише ці марки вугілля. Вони в найкращому випадку складали половину. Решта видавалася дрібним вугіллям, який в народі називали «сємєчкою», і вугільним пилом чи курним вугіллям.
Дрова приносили з сараю до будинку в грубому, так званому жалив’яному мішку або у великому круглому, плетеному із лози кошику, а вугілля – у відрі. Добре, коли напередодні топили лише дровами. В такому разі можна відразу класти принесені дрова в пічку і розводити вогонь. Якщо ж учора палили вугіллям, то треба було спочатку очистити топку від шлаку, який в народі звався «жужалкою». ЇЇ виносили на вулицю і просіювали через металеве решето. Тим, що випадало через отвори решета, посипали доріжки під час ожеледиці. А те, що залишалося на решеті, уважно переглядали і вибирали ті шматочки, які не до кінця згоріли, щоб використати їх ще раз.
Нарешті вода і паливо на місці. Відчиняємо дверцята плити, кладемо одне поліно поперек, на нього решту дров, під низ – стару газету і підносимо запаленого сірника. Ні з газетами, ні з сірниками проблем не існувало. Газети були практично в кожній родині. Членів партії зобов’язували виписувати газету «Правда», комсомольців – «Комсомольскую правду», а місцеву газету виписували без примусу, оскільки кожному було цікаво знати, що в рідному місті відбувається. Сірники були обов’язковою і невід’ємною частиною побуту. Надходили в торгівельну мережу в необмеженій кількості в коробках по 60 штук у кожній і коштували 1 коп. за коробку. Їх часто використовували як дрібні монети і давали на здачу. З лицевого боку сірникової коробки наклеювалася картинка, яку діти використовували як об’єкт колекціонування. Коли в родині були затяті курці, то сірникова коробка перетворювалася на привід для дрібних сварок. Оскільки курці мимохіть клали сірники до кишені і заносили їх з собою, і тоді розпалити вогонь у плиті було нічим.
А тим часом вогонь блискавично поширюється по всій газеті і поступово перебирається на дрова. Ставимо чайник на плиту, знімаємо кочергою одну-три (залежно від діаметру дна чайника) конфорки, відповідно, вогонь стане ближче. Тепер треба запастися терпінням і почекати хвилин 10-15, поки чайник закипить.
На жаль, в ті часи, про які йде мова, практично вийшла із ужитку традиція чаювання із самоваром. Самовар був уособленням налагодженого побуту і родинного затишку. При слові самовар в уяві мимоволі виникає картинка: літній вечір, густий садок, в альтанці за великим столом зібралася вся родина, на столі височіє начищений до дзеркального блиску самовар, над його трубою в’ється ледь помітний димок, а в повітрі носиться запах соснових шишок, якими топлять самовар. На стіл ставлять фарфоровий посуд уславленої фірми Кузнєцова: чашки, цукорницю, молочник зі свіжими вершками, з печі несуть пиріжки з різною начинкою – маком, вишнею, малиною, порічками… і розпочинається священнодійство чаювання.
У повоєнному Кременчуку і самоварів майже не залишилося, і про усталений налагоджений побут ще довгі роки можна було лише мріяти.
Широкого використання в цей період для приготування їжі набувають спеціальні побутові прилади на рідкому паливі (бензині чи гасі). Найпопулярнішими серед них були примус, керосинка і керогаз. На жаль, всі ці прилади мали не лише низку переваг, але й недоліки, зокрема, були пожежонебезпечні, під час роботи виділяли стійкий специфічний запах, а примус ще й досить сильний шум.
(На фото № 6: такий вигляд мала кухня до початку газової епохи: зліва плита, на ній – керосинка, а далі – примус. У кутку – харчівник, над ним шафа для посуду. В центрі – стілець).
Гас (керосин) треба було купувати в спеціальних керосинових лавочках. У Крюкові вона була на базарі, справа від виходу на Кленовий провулок. На спеціально огородженому місці на невисокому цоколі була встановлена цистерна, в яку час від часу, в міру необхідності, завозився гас, звідки його розкуповували крюків’яни. Спеціальні каністри для рідкого палива були великою рідкістю, тому гас купувався в металеві бідони з кришкою. Оскільки графік роботи лавочки часто порушувався, а дорослі працювали і не могли годинами очікувати на початок торгівлі, то під час літніх канікул у підлітків був ще один обов’язок – купівля гасу. Звична картина на крюківському базарі тих років: зграйка підлітків з бідонами розсілася на ближньому до керосинової лавочки прилавку і розповідають один одному прочитані книжки (читання тоді було в бренді серед «просунутих» старшокласників).
У Кременчуці керосин продавався на Занасипу поблизу тунелю під залізничною колією, на сучасній вулиці Гагаріна. До речі, там і зараз працює магазин господарчих товарів.
З часом усі ці прилади були витіснені електроплитками. Перші електроплитки, як і праски, відзначалися дуже простою конструкцією, мали відкриту спіраль, яку в разі перегорання могла полагодити будь-яка домогосподарка чи навіть підліток. Згодом з’явилися більш удосконалені моделі, з закритими термоелементами, з регулюванням температури, на дві та більше конфорок і т.п. Але приготування їжі на електроплитці обходилося родині досить дорого.
То ж перемога у битві за любов домогосподарки дісталася газовій плиті. Природний газ з’явився в Кременчуці лише в 1964 році, а перші газові плити дещо раніше – на початку 50-х років – у кількох відбудованих будинках у центральній частині міста. Вони працювали на скрапленому газі, який розвозили в балонах. Були страшенним дефіцитом і самі плити, і балони. Лише після того, як масовий випуск балонів налагодив Крюківський вагонний завод, напруга на «газовому фронті» дещо спала.
І вже зовсім добре стало з переходом Кременчука на природний газ. Він не має твердих відходів, значно менше за інші теплоносії забруднює атмосферне повітря, зручний у використанні, до того ж коштував за радянських часів найдешевше: за користування плитою одна людина сплачувала 40 коп. за місяць, за колонку для підігріву води – 18 коп., за опалення – 16 коп. з 1 м2 опалюваної площі, при середній заробітній платі 140 крб. на місяць. Починалося по-справжньому цивілізоване життя.
А тим часом наш чайник із далеких 40-х років уже закипів. Споліскуємо окропом заварник, насипаємо туди грузинський чай, заварюємо його, закутуємо рушником, чекаємо кілька хвилин і … смачного Вам.
А ще слава науці і техніці, які звільнили нас від повсякденної малопродуктивної хатньої роботи і подарували найбільшу цінність – вільний час, який ми зараз можемо використати, в тому числі, і для перегляду соціальних мереж.
Ілюстрації з фондів музею та з відкритих джерел (фото № 14 - Автор VladimirZhV из русской Википедии - собственная работа, Общественное достояние, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=49841199).
Якщо Ви є власником якихось фото і не бажаєте, щоб вони тут публікувалися – зв’яжіться з музеєм, і ми їх видалимо.
Алла Миколаївна Лушакова,
кандидат мистецтвознавства».
