Диригент та художній керівник кременчуцького ансамблю «Славутич» розповів про любов, культуру та розваги.
Ім’я Володимира Смолякова, беззаперечно, асоціюється із назвою ансамблю «Славутич», бо, напевно, «Славутич» починався зі Смолякова. Володимир Смоляков – засновник колективу та його незмінний художный керівник ось уже більш ніж 40 років. Він є автором багатьох творів з репертуару ансамблю, разом з яким отримав звання Заслужений працівник культури України.
Як насправді пов’язані Смоляков і «Славутич», з чого все починалося, та до чого призвело – про все митець відверто розповів Кременчуцькій газеті.
- Володимир Петрович, розкажіть, як починалася ваша співпраця із «Славутичем»?
Все, напевно почалося навіть раніше, ніж «Славутич». Ми з 1968 року з Василем (Удовенко) разом навчалися, а починали «Славутич» з Володею Білашковським. Він був першим балетмейстером «Славутича». Кожен із нас вкладав у цей колектив частинку свого життя. Реально. Ми переболіли кожним роком, нашими успіхами і невдачами.
- Що запам’яталося найбільше за роки роботи у «Славутичі»?
Важко щось відокремити, бо кожен рік були і злети і падіння. Були і невеселі дні. Життя без контрастів неможливе. Мабуть, ми просто трохи по-різному тоді й зараз сприймали те, що ми робимо. На початку нам було по 25 років, а зараз по 40 з плюсом. От і скажіть, що краще?
- Як змінювався репертуар «Славутича» з моменту його заснування?
Наша музика, наші пісні, наші танцювальні композиції – це той культурний продукт, який ми сьогодні показуємо. Кожен твір для мене по-своєму близький, бо ми всі працювали з любов’ю до української пісні, до музичної та хореографічної культури. Ми цим наповнювали наше життя, саме цією любов’ю і повагою до історіі свого роду, свого краю. У наших програмах, особливо, я пам’ятаю, у перші роки, були твори, які опрацьовували саме фольклор нашого регіону, Полтавського краю. Там були композиції, які ми творили саме на базі народної культури.
- Розкрийте таємницю, як догодити глядачу?
Сприйняття людини залежить від того, наскільки людина здатна сприймати красиве, я так розумію. А все, що зроблено професійно сприймається із бажанням і задоволенням… Взагалі-то я вважаю, що найкраща розповідь про нас – це наши концерти. Коли глядач на тебе дивиться широко розплющеними очима, коли після концерту нам кажуть «спасибі, що ви є» - оце і є найбільша і найцінніша винагорода за те, що ти робиш, коли люди дивляться із захопленням.
Одна моя знайома колись після концерту сказала мені «Послухала, і як душу провітрила.» Культура справжня, вона наповнює, а там де любов там немає зла. Це завжди модно. Всі ці шоу – це не культура, це розваги, а ми інколи плутаємо поняття культура і розвага. Культура – це театр, це народна творчість, де проявляється найкраще, що є в людині. І ці два явища мають зовсім інші цілі. Це як їжа, хто яку любить. Справжнє ж мистецтво завжди хвилює людину і не залишає її байдужою. Воно доходить до серця і до душі, воно залишає щось.
