Розмова із перших вуст.
Сьогодні Музей військової історії Кременчука поповнився новим експонатом. Це тубус від протитанкової керованої ракети, яку на озброєнні має армія окупантів. Її передав волонтер із Кременчуцького району, захисник Донецького аеропорту Владислав Рокочий.
«Відразу скажу, це дуже цікава річ. Це тубус із орківської, російської ракети. Вони їх використовують. Тут заряд термобаричний. Якщо проста ракета просто броню, проб'є там і вибухає, то з цієї, якщо вона в приміщення попаде, там розпилюється така субстанція, яка підривається. Тобто вижити неможливо. Випалює все», - розповів про новий експонат директор музею Володимир Поляков.
Владислав Рокочий розповів, що цей тубус передали хлопці із передової, із Донецького напрямку, де зараз дуже гаряче, коли туди відвозили волонтерський вантаж. Схожий тубус волонтер вже передавав раніше в цей музей.
- Ви з Кременчуцького району і займаєтесь волонтерською діяльністю?
- Так, не так потужно, як дехто з волонтерів. Ну, як є можливість, хлопці просять про необхідне, збираю. Співпрацюю із волонтерським центром в Козельщині, де сітки плетуть.
- 16 січня був День пам'яті захисників Донецького аеропорту, а Ви саме та людина - кіборг. Із чого для вас почалась ця війна?
- Війна почалась, як і в усіх, ще з 2013-го року. А вже в 2014 році я працював у фермера, і кожного ранку перед роботою пив каву, слухав новини, то «жаба почала давити», що я служив в ВДВ, а мене ніхто в військкомат не викликає. Сам пішов. Виявилось, що документів в мене не було. Ну, потім їх зробили, поїхав в 79-й батальйон, потрапивши на третю хвилю мобілізації. І буквально місяця не пройшло, і ми вирушили в зону АТО, в Краматорськ. Там Маріупольський марш - це перше, що в мене було. Ну, потім аеропорт. Ні, ну я сам не брав участь у самому аеропорту, я водій БТРа, підвозив БК, продукти.
До розмови долучається Володимир Поляков, який додає:
- Водій БТРа - це страшніше, ніж сидіти десь в сховищі і вести бойові дії. Водій БТР, водій заправника паливного - це взагалі одна трасируюча пуля, і він палає, я не знаю, як факел.
- Ви отримали там поранення?
- Так, 2015 року, завтра 20 січня – саме в цей день.
- Ви пам'ятаєте той день, якісь подробиці?
- Перед заходом в аеропорт ми три доби їхали без зупинки. Не знаю, яка тоді була мотивація, ну, може, сліди заплутували. Із маршу заходили. Одна спроба була зайти, там саме стояла 81-я бригада, і забрати... Там кошмар відбувався... Перша спроба зайти – нас тупо розстріляли. Ми вийшли, на другу спробу, і заїхав тільки мій БТР...
Владислав припиняє розмову. Видно, що йому важко пригадувати ті події. Вже пізніше розповів, що йому вже пораненому і контуженому вдалось вивезти БТР, у який набилось 20 бійців. Звідти потрапив в Дніпро, в госпіталь.
- Наскільки мені відомо, ви просилися знову в ЗСУ, уже під час повномасштабного вторгнення росії в Україну?
-Я три рапорти писав. Але отримав відмови.
- Ми бачимо, у Вас багато нагород. А яка для Вас найдорожча?
- Вони всі дорогі мені. Але «Захисник Вітчизни» - найбільше. Я її отримав за поранення.
- Ви як воїн з досвідом, який бачив війну не з телевізора, який знайомий з такими самими відважними хлопцями, скажіть, що потрібно захисникам для нашої Перемоги?
- Не боятися. Всім страшно, і мені було страшно, і хлопцям, які зараз воюють, теж страшно. Я думаю нічого війну порівнювати із 14-15 роками. Зараз набагато страшніше. Тоді он літаки не літали. А для перемоги потрібно, аби влада людей не обманювала, не гребли собі в кишені.
Із Владиславом Рокочим цього дня в музей прийшла його дружина Лариса. У неї поцікавились про досвід, який може бути корисним жінкам, які чекають вдома своїх захисників.
- Я хочу сказати, що ніколи з ним не панькалась, не жаліла його. Щоб у мене на душі не робилось. То я не показувала цього, Я сама перша ніколи не телефонувала – він це робив у будь-яку пору доби. Про те, що він отримав поранення, дізналась, коли була на роботі. Почула сирени, і все, і зв'язок обірвався. А тоді донька давай телефонувати у госпіталі й лікарні в Дніпрі. Їй говорили одне й те ж: «Не поступали, не поступали». А потім вже, коли їх там прийняли, то він у когось взяв телефон і зв'язався з нами.
Лариса дуже здивована, коли дізналась, що Владислав знову попросився на війну. Після того, як його комісували з пораненням, він на кілька років знову пішов добровольцем в АТО і служив до 2020 року.
Владислав скромно розповідає про свою волонтерську діяльність. Але на так давно він був одним із тих, хто полегшив роботу мешканців і мешканок Козельщини, які плетуть сітки в волонтерському центрі "Берегині Козельщини". Він доставив "шайтан-машину", яку зробили Юрій Костина і Віктор Сафонов. Тепер нарізка тканини на сітки триває не місяць і не два, а декілька хвилин, отже і сітки плетуться набагато швидше.
Від авторки: Мені надзвичайно важко далось це інтерв'ю. Адже я особисто знайома з Владиславом Рокочим. Ми виросли в одному дворі, жили в сусідніх під'їздах. Ми, діти мирного періоду, тоді найчастіше грали у "війнушки". Ніхто і не думав, що війна нас наздожене в дорослому віці. Але я чомусь не здивована, що саме Владислав, Вадька став на захист нашої Батьківщини, що уже зараз, маючи поранення і контузію, пройшовши пекло Донецького аеропорту, будучи дідом двох онучок, знову рветься нас захищати.
Олена Ліпошко
Фото та відео Олександра Попенка
