Про професію, тврочість, підхід до учнів та дитячі мрії.
Професія педагога — непроста і багатогранна. Адже учитель - це людина, якій ми довіряємо найцінніше – своїх дітей, свою надію, своє майбутнє. Педагог повинен бути яскравою, неповторною особистістю, носієм загальнолюдських цінностей, джерелом глибоких і різноманітних знань. Для своїх вихованців він є ланцюжком, що зв’язує досвід попередніх поколінь, але і показує і навчає прогресивних ідей, направлених на розвиток майбутніх поколінь.
Тож до Дня вчителя «Кременчуцька газета» поспілкувалася з декількома педагогами, яких нам порадили очільники кременчуцьких навчальних закладів.
Знайомтеся - кандидат філологічних наук, керівник літературно-мистецького клубу, студентка журфаку, вчителька української літератури в науковому ліцеї «Політ», викладачка української та зарубіжної літератури Обласного коледжу «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка» Полтавської обласної ради - Ірина Юріївна Кірічек.
- Ким мріяли стати в дитинстві? Тобто, чи втілилися мрія у теперішній професії та як ставитеся до цього сьогодні?
- Зростаючи в 90-ті, мріяла стати співачкою й акторкою, а ще трохи балериною та художницею. І знаєте, мені це вдалося! Може, співаю я нечасто, але укладаю плейлисти композицій на вірші українських поетів, збираю найцікавіші обробки народних пісень, уривки з опер. Переглядаю разом з учнями і студентами екранізації світової та української класики, оцінюю потрапляння в образ, відповідність першоджерелу, ділюся враженнями і збираю відгуки. Не танцюю в буквальному сенсі цього слова, але ніколи не сиджу за вчительським столом, люблю порухатися під «Сонячні кларнети», багато жестикулюю та посміхаюся. Не дуже добре малюю, але маю колекцію репродукцій на всі випадки життя від Сандро Ботічеллі до Івана Марчука. Бачите, мрії збуваються!
- Зі скількох років стали вчителем?
- Одразу після закінчення Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка почала працювати вихователькою в Полтавській спеціалізованій загальноосвітній школі-інтернаті №1, потім на кафедрі української мови в рідному ВНЗ, а пізніше за покликом серця опинилася в Кременчуці. Нині працюю в Обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка» Полтавської обласної ради.
- Пригадайте якусь неординарну ситуацію чи конфуз, який запам'ятався на довгі роки і який, можливо, тепер згадуєте з посмішкою.
- Якось, готуючись до святкування Дня рідної мови, обрала собі роль славнозвісної баби Палажки – заклятої подруги баби Параски з твору Івана Нечуя-Левицького. Щоб краще увійти в образ, не тільки ефектно вбралася, намостила собі форми й закрутила на голові хустку, а й додала синець під оком. Бо ж звитяга Палажчина має бути помітна здалеку! І в результаті, чи мала я особливі таланти до гримування, чи освітлення в залі було підходяще, але дорогі мої учні розхвилювалися. Подумали, що хтось у око зацідив. Навіть п’ятака холодного принесли.
- Про неординарні методи викладання. Чи задіюєте в роботі якісь зі своїх, "особливих" методів, або які вважаєте незвичайними?
- Загалом я – за синтез мистецтв! Специфіка професійної діяльності така, що надзвичайно залюблена в мистецтво слова, але повсякчас підсилюю його за допомогою живопису, музики, кінематографа. Особливо ціную творчописні практики.
Упевнена, що всі діти мають таланти, але соромляться або бояться їх у собі розпізнати, розгледіти, а часто – показати іншим. Перебувають у підподушковому періоді творчості, так би мовити.
- Що вважаєте найбільшим викликом вчительської професії за цей навчальний рік (2024-2025рр..)? Як його плануєте чи уже долаєте?
- Упевнена, більшість колег назвуть виклик, що нині у нас один на всіх – війна, яка спровокувала виїзд школярів за кордон, яка щодня заганяє вчителів та учнів у сховища, змушує переривати освітній процес, заповнювати ментальні лакуни й долати освітні втрати. Як долаю? За перевіреною століттями українською традицією – у громаді. Адже на цьому не вельми втішному тлі виразніше проступають зусилля всієї освітянської спільноти. Вдамся до улюбленого прийому. Розмірковуючи про роль виконавця в монументальному мистецтві, майстриня-шістдесятниця Алла Горська якось зауважила, що окремі митці річками власних «Я» створюють ціле море, яке міліє і втрачає свою силу, коли одна з тих річок повертає і розтікається. Так само й ми – сильні не лише в межах своїх дисциплін, улюблених прийомів чи перевірених методів, а насамперед у спільному прагненні зберегти й примножити українську школу тут і зараз – удома, у Кременчуці, в Україні.
21-річний Мирослав Опря – кременчуцький вчитель початкових класів: про роботу та особисте
Ліна Романченко
фото - з особистих архівів Ірини Кірічек
