Сидіти, чекати новин від коханого чи разом з цим займатися корисною справою? Кожний обирає сам.
Досить часто у ЗМІ можна прочитати інтерв’ю з жінками чоловіків, які зараз воюють на фронті. Ледь не кожна з них тією чи іншою мірою допомагає військовим. Адже не можна залишатися байдужою, знаючи хоч частинку реальної ситуації, у якій перебувають рідні. А ще страшніше чекати, коли після доби чи тижня коханий чи близький знову з’явиться у мобільній мережі або жити в страху через відсутність інформації про чоловіка…
Кременчужанка Олеся Спіцина уже 2 роки, як живе війною. Її чоловік воює у самому пеклі – під Авдіївкою. Проте 33-річнна жінка не те, що тримається. Вона виховуючи 4-річну донечку, а разом з цим постійно допомагає іншим: різним бригадам Збройних сил України, досвідченим бізнесменам та початківцям, таким же жінкам військових. Для цього вона веде власний блог та є волонтеркою. За плечима жінки придбані для військових автівки, багато дронів FPV (це безпілотники із функцією передавання відео в реальному часі з камери на самому БПЛА) та мавіків, інше спорядження фронту.
Знайомство з чоловіком та війна
Війна для Олесиного чоловіка Вадима почалася задовго до повномасштабного вторгнення.
Адже він родом із Краматорська.
«У 2014 році Вадим побачив зачатки війни з росією, де тоді загинуло багато його друзів. До речі, у 2014 році він працював пожежником-рятівником на боїнгу, який збили (літак Boeing 777 збили 17 липня 2014 року неподалік Торезу Донецької області в ході російської збройної агресії, ред.). Тому він розумів, що від росії можна чекати погіршення ситуації на війні», - говорить наша співрозмовниця.
Але був час, коли вони працювали в мережі одного з ломбардів: він у Харкові, вона в Кременчуці. А доля звела їх у Києві.
«Так, за гарними показниками у роботі нас обох направили до Києва на розвиток нових відділень. Там ми шукали співробітників та навчали людей. Познайомилися, подружилися і довго просто спілкувалися як знайомі. Потім він переїхав до мене в Кременчук і ми одразу почали жити разом. А через рік поїхали до Польщі. Він працював будівельником, а мені довелося змінити три роботи. Я завжди хотіла розпочати власну справу, тому через деякий час почала там вибудовувати свій кондитерський бізнес. Проте я завагітніла, а ще зірвала спину. Роботу довелося відкласти», - розповідає Олеся.
Проблеми зі спиною похитнули жіноче здоров’я, тож родина повернулася в Україну, де жінка почала шукати нову роботу. Кременчужанка закінчила курси по роботі в соцмережах у сфері маркетингу (СММ), після чого працювала віддалено. Тоді доньці Алісі було 4 місяці. А коли дівчинці виповнився майже рік – Олеся створила власний блог.
«Його створювала тричі, доки не знайшла свою лінію. А після повномасштабного вторгнення почала його активно розвивати.
Коли ми прокинулися і побачили, що почалася війна, Вадим просто зібрався. Я відвезла його у військкомат, а сама поїхала з малою ховатися у село до бабусі. На той момент дехто сміявся з його вибору, говорячи: «Що він там забув?», «Мабуть, пішов туди заробляти гроші». Але з того часу, здається, перевернувся світ, розпочалося нове, інше життя. Неначе тоді прокинулася моя свідомість. Ми з дитиною повністю перейшли на українську мову», - пригадує співрозмовниця.
Жінка наголошує – що до війни Вадим уже працював айтішником у міжнародній американській компанії.
«Якраз у лютому він отримав там підвищення. Проте почалася війна і він одразу усе кинув. Тобто, що він був саме з тих людей, які не потребують від війни зарплати. І важливо, і приємно, що українці так мужньо виборюють незалежність, не зважаючи на зарплати і частину з них витрачають саме на потреби фронту», - говорить Олеся.
Робота врятувала від депресії
Усвідомлення того, що війна закінчиться не скоро, рік тому привело до депресії багатьох, серед них була і Олеся. Молода мама хвилювалася за дитину. Але і розуміла, що сидіти, опустивши руки, теж не вихід.
«Так, донька росте без тата. Але вона розуміє, що він на війні, що він герой. Себе ж привести до тями було досить складно. Мабуть, місяць я була в емоційній стагнації і не могла ні їсти, ні пити, ні волонтерити, навіть працювати. Але я розуміла, що під час війни підприємства починають акліматизовуватися і що їм необхідна реклама. Тому, спершу я допомагала підприємцям на волонтерських засадах», - розповідає Олеся, додаючи, що саме робота надали сили відволіктися від війни.
Адже весь час, окрім виховання доньки та збору коштів для військових, з головою поринала у роботу.
«Тоді в мене з’явилися розроблені базові налаштування реклами для мікробізнесу. Я почала адмініструвати її у клієнтів. Це вплив на економіку і для людей це актуально», - додає вона.
Серед секретів, як не впасти духом і не злякатися відкрити власну справу, Олеся називає постійне навчання чомусь новому.
«У мене постійно якісь курси, підвищення кваліфікації, і все це завжди на практиці. А ще завжди є потокова робота – я працює не з однією людиною, з якою комфортно. В середньому налаштування базової таргетованої реклами (вибір потенційних клієнтів, яким бізнес хоче продавати товари або послуги) займає до двох тижнів і далі – наступна людина. Після цього я фіксую, що змінюється у мене, як міняється настрій у клієнтів, які зміни на ринку», - розповіла про тонкощі роботи Олеся.
Вона додає, що часом у роботі буває застій, до якого варто бути готовим усім підприємцям-початківцям. Втім кропітка робота згодом таки принесе результати.
Про волонтерство та гнилу автівку
Щодня Олеся декілька годин витрачає на збір та згодом закупівлю того, що замовляє її чоловік.
«Він був у Київській області, Мар’їнці, на Запорізькому напрямку, у Бахмуті. Він завжди на нулі і знає, що потрібно: автівки, дрони, засоби електронної розвідки. Якось, збираючи кошти на останнє, я познайомилася з дуже потужним ФОПом, який нам дуже допомагав і надавав камери, дрони, обладнання – усе, що потрібно на фронті», - говорить кременчужанка.
Вона наголошує, що зараз основний акцент йде на закупівлю дронів. Такі «очі» для військових потрібні кожній бригаді. Волонтерка впевнена, що саме завдяки ним ми зможемо перемогти.
«Як кажуть у Твіттері, це не військовим потрібні дрони. Дрони потрібні нам, оскільки саме вони можуть вберегти життя військовим, які захищають нас», - констатує Олеся.
За цей час тендітна жінка встигла зібрати кошти на дві автівки Opel Frontera. Проте кременчужанка відмічає недобросовісність деяких постачальників. З першою автівкою пощастило – вона приїхали у прекрасному стані, одразу після СТО.
«У ній ледь не загинув Вадимів побратим, який на той момент був у шоломі чоловіка. Його посікло уламками від міни. Але він залишився вижим. Другу автівку ми забрали через тиждень після зборів. Але з нею все одразу пішло не так, хоча ми звернулися до того ж постачальника, у якого купували першу. Ми довіряли одному волонтеру, який передану готівку перенаправив до Польщі. Однак при приїзді до Києва автівка зламалася, її довелося везти евакуатором, за який ми сплатили космічну суму. Потім її довго ремонтували, але у висновку не доремонтували. На ній Вадиму терміново потрібно було їхати у Черкаси, але в дорозі вона знову зламалася і знову її везли евакуатором тепер вже до Костянтинівки. Там волонтери автівку ремонтували мабуть пів року. Як виявилося, в ній все було гниле. Замість бензобаку, який відпав, примостили якусь бочку. Словом, машина була жахливою. Ми намагалися розібратися з постачальником, але він перестав брати слухавку», - розповіла волонтерка.
Жінка додає, що з початку повномасштабного вторгнення настрій тих, хто колись без проблем донатив сотні гривень, зараз дуже змінився.
«Напочатку до зборів долучалася велика кількість людей. А зараз таке відчуття, що більшість просто абстрагувалася, прекрасно себе почуває і не хоче навіть про це згадувати. Я розумію, що і люди втомлюються, і гроші закінчуються. Тому, на мою думку, до цього має долучатися бізнес та міські бюджети, адже громадяни усе це більше не витягують», - вважає волонтерка.
За 1,5 роки у блогерки виросла аудиторія з 600 людей до 1 тис 800 осіб. Але, якщо раніше за 1-2 місяці волонтерам вдавалося зібрати 200-300 тисяч, а інколи й 1 млн грн, то нещодавно за півтора місяці зібрали лише 100 тис грн.
«І це була лише частинка мільйонного збору, які для військових потрібні постійно. Я не знаю, скільки точно я зібрала, але за моїми підрахунками, загалом понад 2 млн грн. Всі збори закриваються донатами по 50-300 грн. Тобто не треба людям соромитися кидати по 100 грн - це дійсно допомагає», - говорить вона.
Переглянувши блог Олесі (https://www.instagram.com/olesia_target_ua/), складно зрозуміти, як вона встигає робити декілька справ водночас. Жінка наголошує, що бути зайнятим – вдячна справа. Адже це відволікає від тяжких думок. Однак і так люди часом «вигорають».
«Особливо, коли це стосується ярмарків. По-перше, перед цим потрібно десь дістати чи з кимось домовитися (а зазвичай випросити) про дорогий товар. Я проводила ярмарок у блозі. Але в мене зламалися налаштування реклами і вона злетіла у клієнтів. Тоді я зрозуміла, що вигоріла», - продовжує розповіда кременчужанка.
Олеся зізнається, що вдруге за час повномасштабного вторгнення потрапила у депресію.
«Я зрозуміла, що мені теж потрібен психолог. Я шукала його в інтернеті і знайшла програму «Жінки та війна», якою скористалася. Тоді я взяла паузу у зборах і просто відпочила. А коли повернулася - відкрила новий для потреб 47-ї бригади: не на щось конкретно, тому, що ситуація змінюється кожного дня і кошти потрібні на різні вимоги.
Наприклад, за тиждень ми назбирали 14 тис грн. Це начебто ні про що, враховуючи їхні потреби. Але я роблю те, що можу», - коментує жінка.
У планах жінки завершити курс навчання для підприємців та дочекатися Перемоги.
«Інколи я уявляю завтра. Воно обов’язково має бути світлим. Але я знаю реалії і розумію, що до Перемоги нам ще далеко. Якщо ж ми опинимося під руснею – збираю речі і виїжджаю з донькою. Мені здається, що після стількох зусиль Перемога має бути. Я вірю в неї, і що усе, що роблю, не дарма», - підсумовує Олеся.
Нагадаємо, Кременчужанин 9 місяців повертався додому з росії, подолавши тисячі кілометрів
Ліна Романченко
Фото з власного архіву О.Спіциної
