Чоловік твердо вирішив захищати Батьківщину в Збройних силах України.
Жити в країні суцільної пропаганди і не піддатися її впливу – це майже неможливо. Але все ж таки є невеликий відсоток росіян, які не погодилися слухати брехню та мовчати, коли вбивають невинних людей в Україні. Проте покинути країну-агресора, а особливо повернутися до країни, де йде війна, – шлях непростий. Ми поспілкувалися з людиною, яка наважилася подолала десятки перешкод, аби опинитися на рідній землі.
Так, колишньому кременчужанину, уродженцю нашого міста Олегу Дубовику, щоб виконати своє бажання – покинути російську федерацію та дістатися рідного українського міста - довелося подолати понад 11,4 тис км за понад 9 місяців.
Для цього він продав квартиру в рф, багато місяців перебував у Казахстані та Узбекистані, оббивав пороги консульств та міграційних служб, щоб отримати документи, яких не вистачало для перетину кордону з Україною.
Певний період часу Олег був волонтером - підтримував Україну. До нашого міста їхав через Туреччину та Молдову, потім через Одесу. І коли, нарешті, приїхав у Кременчук - спалив російський паспорт. Людина може все, якщо цього захоче. Це своєю розповіддю підтвердив герой нашої статті. Він також хотів розказати про шлях, який, можливо, стане комусь у нагоді для поверненні додому.
Відмовитися від життя довжиною чверть століття
Колись, 25 років тому, переїхати до росії Олег вирішив за покликом серця - до дівчини, яка мешкала на півночі рф. Згодом не хотів покидати уже налагоджене життя та роботу з гідною оплатою. Кременчужанин працював у Надимі - прокладав трубопроводи. Багато містян старшого покоління пам’ятають, що починаючи з 90-х років у той край на заробітки виїжджало багато українців. Хтось створював родину та залишався там, інші у новому складі після одруження поверталися на батьківщину. Олег свого часу залишився, придбав житло, у якому зробив якісний ремонт. Відпустки дозволяв собі проводити за кордоном, навідував там і родичів, але не забував приїжджати до рідного міста на Полтавщину.
«У Кременчуці у батька була приватна справа. Я завжди міг тут залишитися. Але, спершу, хотілося почати щось самому. В росії вдалось влаштуватись на престижне місце роботи та й особисте життя почало налагоджуватися», - розповів наш співрозмовник.
Проте перші розбіжності думок з оточуючими почали виникати після Майдану, а далі - з початком Антитерористичної операції.
«Адже в Україні у мене було чимало друзів, патріотів, завжди свідомих громадян. В росії практично не говорять про ситуації з війнами. Їх просто замовчують у повсякденному житті. Адже для цього є російські телеканали – їх перестав дивитися ще з 2014 року. Прірва між мною і людьми довкола ставала все більшою з початку повномасштабного вторгнення. Коли починаєш пояснювати росіянам, що можуть бути економічні санкції для країни-агресора, відповідають: «Зате ми найсильніша країна в світі». Коли наводиш факти, що щось з росією відбувається не те, не так, як це доносять з телевізійних екранів Соловйов (Володимир Соловйов, російський пропагандист, телеведучий, ред.) чи Скабєєва (Ольга Скабєєва, російська телеведуча, пропагандистка, ред.), що їм не раді в Україні і що українці вигнали війська рф з Херсону, починають відповідати по-інакшому: «Ми воюємо з НАТО». На роботі почався тихий ідіотизм. Колеги вишивали на робах літеру «Z», у кабінетах чіпляли годинник з фоновим зображенням путіна. Протестувати проти війни, здається, як битися з вітряками. Про призов тут не говорять вголос – робиться це тихо і, в принципі, це ніхто не обговорює. Про колосальні кошти для війни - аналогічно», - розповідає Олег.
Чоловік наголошує, що дистанціюватися від таких новин чи пропаганди можуть далеко не всі. Адже це відбувається суцільним впливом на психіку – від керівництва, колег, з рекламних банерів, продукції на ринках, телебачення і всього довкола.
Додає, що серед знайомих мав лише одного товариша, з ким міг вільно бодай поговорити про Україну.
«Ми з ним на рибалку ходили, по гриби. Але коли почалася війна, сідали у нього в гаражі і від усіх дистанціювалися. З усіма іншими розмовляти було практично не можливо та і підтримувати розмови про брехню в мене не було сил», - розповідає Дубовик.
Чуючи розповіді рідних та товаришів з України, бачачи ситуацію у країні після 2014 року, вирішив дивитися новини лише на YouTube.
«Щоб зрозуміти, що відчувають українці з лютого 2022 року, я підключив собі сигнал «Повітряна тривога», яка сповіщала про небезпеку в Полтавській області. Більше, ніж на 2 місяці, моїх нервів не вистачило. Усе, що тримало з початку повномасштабного вторгнення в росії – це незавершений ремонт у квартирі. Він відволікав. Але в один момент не витримав, вирішив продати квартиру, закрив усі справи, зібрав речі і у жовтні минулого року сів на перший поїзд звідти», - пригадує наш співрозмовник.
Шість місяців волонтерства в Казахстані
Поїзд курсував до Казахстану, до міста Актобе. Але оскільки там не було українського посольства – сів на інший потяг і прибув до столиці - Астани.
«Приїхав туди, зняв житло. І там через кілька днів поїхав у посольство України в Казахстані. Я, звісно, думав, що мене інакше будуть зустрічати, тому що я з боку агресора повертаюся в нашу країну, зробивши свій вибір. Але там мені конкретно сказали, що з громадянами росії на час війни ніяких відносин не ведуть, поки не налагодяться дипломатичні відносини. Тобто, потрібно було їхати до іншої країни або шукати інші шляхи тут. Я прийшов до квартири, сів і почав думати, що далі. Думав, думав і вирішив підіймати ЗМІ. Я звертався до рядових репортерів і телевізійників в Астані. Там знайшов телевізійників з «1+1», «ICTV», «Антизомбі». Я писав Президенту України Володимиру Зеленському, Міністерству Внутрішніх справ, до СБУ, навіть листа Борису Джонсону. І ніхто не зреагував. Далі я знайшов службу, до якою може звернутися російський солдат, який не хоче воювати за росію. Це був останній варіант. Проте там мені дали номер телефону українських прикордонників України. Але там було постійно зайнято.
В Казахстані я знайшов волонтерську українську команду. Там були і казахи, і українці, і люди інших національностей. От ми збиралися, робили хенд-мейд сувеніри, продавали їх, збирали гроші. Купували дизельні генератори для України, для Збройних сил України.
Паралельно шукав інші шляхи повернення.
Йшов час, у мене закінчився термін дозволу знаходження в Казахстані. Доки вирішував питання з документами в українському посольстві - мені прийшла повістка до суду через міграційні порушення. Я оплатив штраф, після чого в мене було 10 днів, аби виїхати з країни.
У посольстві сказали, що потрібний повторний запит на повернення до України. Відповідь мала прийти десь аж через місяць. Тож виїздити потрібно було терміново», - пригадує Дубовик.
Олег вирішив оформлювати документи посвідки на проживання в Казахстані, щоб дочекатися документів для виїзду до України. Проте, на жаль, у цьому йому відмовили.
Узбекистан-Туреччина-Молдова-Одеса-Кременчук
Зупинятися на цьому наш співрозмовник не збирався, тому, поміркувавши, Олег поїхав на залізничний вокзал.
«Кажу: «Мені в будь-яку країну (йшлося про Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, ред.) до такого-то числа треба виїхати. Касирка пальцем ткнула просто - Узбекистан. І я поїхав до Ташкенту», - продовжує свою розповідь Дубовик.
Після того, як чоловік знайшов житло та оформив реєстрацію, знову подав документи до посольства України тепер вже в Узбекистані.
«Проходить місяць десь, набираю їх. Виявилося, що потрібно подавати повторний запит. Подав другий. І, нарешті, я отримав довгоочікуване посвідчення на повернення в Україну і видихнув з полегшенням», - розповідає наш співрозмовник.
Але тут постало нове питання - як їхати, якщо з Узбекистану в Україну ніякого транспорту немає. Шукав, думав, дивився рейси. І полетів до Туреччини, а вже звідти - до Кишиневу. У столиці Молдови Олег дізнався, що звідти їде автобус на Кременчук.
«Я знову видихнув. Але рано. Приїхав на автовокзал. А там сказали, що «немає такого автобусу, сьогодні допомогти не можемо». А тут стоїть маршрутка, автобус на Одесу.
Ну думаю, на Одесу, так на Одесу. Ближче до Полтавщини, в будь-якому випадку. Їду до Одеси, через таможню проїжджаю. Наша служба. Я розумію, що у кожного своя робота і якщо хтось їде з росії, то до цієї людини підвищена увага. Мене вивели з маршрутки, яка поїхала далі без мене. А я там був ще, мабуть, години півтори-дві, поки перевіряли усі документи», - зі спогадів чоловіка.
Далі у дорогу він вирушив на попутках до вокзалу морського міста. І, нарешті, можна було б встигнути сісти на харківський потяг, який, як він думав, їде до Кременчука.
«Це було ще те шоу – я хапаюся за речі, біжу до колій, адже через 40 хвилин відправка. І тут мені провідниця каже, що через Кременчук потяг не йде. Я знову виходжу на вокзал і бачу маршрутку на Київ», - розповідає Олег.
Він вже був готовий сідати на неї, адже був впевнений, що звідти точно приїде до рідного міста. Але тут з ним заговорив таксист, який зрештою і привіз нашого співрозмовника до рідного міста.
Зараз 50-річний Олег проходить військово-лікарську комісію. І хоча жодної повістки він не отримував, має намір вступити до лав ЗСУ.
«Більшість мого життя пройшло в боротьбі. Так складалося. Навіть це повернення. Але все можливо. Можливо домогтися свого. Я вірю, що це вдасться і нам з Україною», - з надією говорить Олег Дубовик.
Ліна Романченко
Фото Єгора Мовчана
