Розповідь матері про сина-Захисника, який зумів бути мужнім і в родині, і в походах, і на війні...
Понад рік тому молодого і мужнього військового з «Азову» Ярослава Отрока з російського полону, здається, чекали усім Кременчуком. Працьовитий, красивий, безстрашний...З юних років — активіст патріотичних молодіжних організацій, одразу з повноліття — військовослужбовець полку «Азов» та студент політології в університеті. Під час повномасштабного вторгнення він обороняв Маріуполь.Згодом стало відомо, що він разом з іншими оборонцями, після наказу командування та почесного складання зброї, потрапив до російського полону, після чого опинився у колонії в Оленівці.
У ніч із 28 на 29 липня 2022 року, після підлого російського теракту, коли росіяни підірвали один із бараків з українськими оборонцями, багатьох полонених не могли знайти та вважали безвісти зниклими. Про те, що Захисник перебуває у якійсь із лікарень чи іншому таборі для військовополонених – до останнього часу сподівалися батьки, рідні та друзі зниклих. На жаль, тієї страшної ночі або одразу, або уже по дорозі до лікарень загинули близько 50 українських Захисників.
Майже через рік після теракту в Оленівці рідні Ярослава дізналися, що тієї ночі він помер від крововтрат у машині по дорозі до лікарні. Тож 17 липня 2023 року Кременчук у жалобі проводжав у останню путь воїна із позивним «Фірст» – Ярослава Анатолійовича Отрока. І хоч хлопцеві назавжди залишиться 21 рік, за цей час він встиг прожити потужне, без перебільшень, насичене життя, яке варте наслідування.
Свідомий з дитинства
«В дитинстві він був якийсь такий, можна сказати, зібраний і відповідальний, тому, що в основному я часто бувала вдома, а він мені майже в усьому допомагав. У нього уже тоді почали проявлятися лідерські якості: він дружив з багатьма дітьми. Але був правдолюбом, не любив, коли люди обманювали або робили те, чого він не терпів. Я завжди вчила своїх хлопців, щоб вони, наприклад, не давали пустих обіцянок. Тож він таким і був. Якщо він не може, то він говорить, що «я не можу» або там: «зроблю, коли буде хоч найменша можливість».
А ще змалечку він старався усе зробити сам. І така риса у нього була, що якщо в нього щось не виходить, він намагатиметься і робитиме, доки не зробить», – пригадує пані Оксана Онопа, яка виховала, окрім нього, старшого сина та доньку, і ще двох молодших синів.
Працював з юного віку
У 2013 році родина Отрок переїхала до Кременчука з Кіровоградської області. До цього хлопець навчався у Млинківській школі Онуфріївського району, а згодом пішов в училище.
За спогадами мами, на той момент вони саме розійшлися з батьком, аліментів він практично не виплачував, тож родині було непросто. Ярослав підпрацював уже з 16-річного віку: спершу у м’ясному магазині, згодом, після вдалої практики, піцайолою у ресторані на Раківці.
«Також він захоплювався файєр-шоу, бо теж, зі школи–тренувався, виходив на пляж і вчився там. А ще тренувався на балконі, чим мене навіть трохи лякав. Але інколи його запрошували навіть на дні народження — щоб створити незабутню атмосферу», – коментує мама. Добру атмосферу хлопець створював і в родині: міг без упереджень доглянути за квітами чи приготувати обід. І звісно, влаштовував свята матері.
Зокрема, вона пригадала, як на її 45-річчя хлопець, як потім виявилося, взяв аванс і створив їй свято з самого ранку.
«Коштів тоді було не багато, ні про яке святкування не було і мови. Ярослав розбудив мене зранку, стоячи з букетом квітів і тортом. А тоді повів на набережну, де уже були приготовані шашлики», – пригадує вона.
Бували моменти, коли він домовлявся за якусь допомогу матері, приносив зароблені кошти, допомагав у вихованні молодших братів.
Хобі, Пласт та українська мова
Окрім відповідальності серед його рис характеру, Ярослав Отрок був дуже захопливою людиною, проявляв до всього цікавість, намагався розібратися у багатьох речах. Наприклад, після переїзду у Крюків він почав ходити у недільну школу і детально вчив біблію.
«Проте, зрозумівши, що церква підтримує Московський патріархат, він висловив свою думку священнику, сказавши, що це не правильно та що у різні часи священники самі йшли захищати країни на війну», – додає жінка.
Комунікабельність та патріотизм привели хлопця до Пласту, Нацкорпусу, Нацдружин та тренувань важкою атлетикою. Згодом син долучив матір до занять спортом – якій на той час потрібно було скинути зайву вагу.
«На той момент він чи не єдиний з родини, хто підтримував мене, щоб я скинула зайву вагу, як і все життя був мені найбільшою підтримкою, другою правою рукою, а усій родині, можна сказати, був батьком», – говорить жінка.
А ще Ярослав стрибав з парашутом, ходив у походи, любив влаштовувати собі перевірки – як справжньому воїну.
«Наприклад, виживанням у складних умовах. При чому ходив у походи сам. Звідти мені телефонував, говорив, де він, що робить — щоб я не хвилювалась.
Що мене дивувало — сам розводив багаття без сірників чи запальнички», – каже пані Оксана.
Разом з іншими патріотами Ярослав Отрок проводив військово-патріотичні уроки іншим пластунам та у навчальних закладах. Зокрема, показував, як розібрати автомат, уміти надавати меддопомогу, передавав вміння триматися у складних умовах, знаходити нові виходи з ситуацій.
...А ще усій родині та друзям Ярослав прищепив любов до української мови: відучував рідних від суржика, наводячи аргументи, чому важливо вчити і знати мову, пояснював, чому це важливо.
«Державі можна і треба приносити зміни»
...А ще хлопець ретельно вчив Конституцію України.
«Знав її на зубок, бо хотів жити у новій країні, а щоб щось міняти – планував відстоювати її права. Я багато разів говорила йому не лізти у політику. Але він був переконаний, що можна і треба приносити зміни. Тому і вступив на політологію до університету. На той момент було дуже приємно, що йому вдалося вступити на держзамовлення», – розповідає матір.
Як говорять, такі ідейні люди народжуються чи не раз на століття… І напевно, у його житті було би так багато подібних «а ще»… якби не повномасштабне вторгнення рф в Україну….
Захист країни.
Він вступив до «Азову» ще до початку повномасштабного вторгнення. Тоді ж став студентом політологічного факультету Університету ім. Т.Г.Шевченка.
До речі, у «Азові» йому дали декілька позивних. Один із них – «Велес», пов’язане зі старослов’янським словом сили та волелюбства. Ще один позивний – «Фірст», що означає «перший».
Коли була облога «Азовсталі» — звідти надсилав родині голосові або невеликі відео.
«Ярослав і з Маріуполя переймався за інших.
Наприклад, коли у нас були прильоти, він завжди передзвонював і хвилювався — як ми, наполягав, щоб ми йшли в укриття. Одного разу наполіг, щоб ми родиною виїхали за кордон, що ми і зробили згодом. Але потім не змогли залишитися там», – коментує жінка.
Незважаючи на юний вік, Ярослав проявляв лідерські якості не лише в родині, а й на війні.
«Коли уже ми дізналися найстрашнішу звістку про нього і потрібно було збирати документи, у нас були деякі бюрократичні проблеми з їх подачею. Один із його побратимів подзвонив мені поцікавитися, як справи. Я розповіла і зазначила, що в мене почали опускатися руки. Тоді друг сина сказав їй бути мужньою, яким був її син, який завжди підкреслював, що його мати ніколи не здається», – додає матір.
Післямова
На сьогодні у Млинківській школі у пам’ять та шану про Ярослава встановлено меморіальну дошку.
Не впасти духом мамі Захисника допомагає пам’ять про мужнього сина — адже саме силою духу він був так схожий на неї.
«Якщо все вдасться, дуже хочемо у Кременчуці створити невеликий центр-кав’ярню для наших Захисників, хочеться їх підтримувати, а отже, жити далі, бути сильними», – підсумовує пані Оксана, а ми віримо, що мрії жінки здійсняться.
Вічна слава нашим Героям!
Ліна Романченко
