50 років у мистецтві.
У виставковій залі краєзнавчого музею міста Горішні Плавні триває персональна виставка художника з Кременчука Василя Вакуленка. Про життя і творчість митець розповів особисто. Під час відкриття про нього говорили й учні — щиро, тепло, з захопленням.
«Я був маленьким хлопчиком, років п’ять. На сусідній вулиці жила багатодітна сім’я, і в одного хлопчика було два олівці: блакитний і оранжевий. І він сказав: якщо я домалююся — бо вони були маленькі — й не зможу втримати в руках, я тобі подарую. І я кожного дня бігав, коли він домалює. І нарешті — домалювався. А це ж було після війни, паперу не було — малював на газетах. Він дав мені газету й віддав ці олівці. Я був найщасливіша людина. Вставив ці коротенькі олівчики в довгі очерети — і малював, поки не змалював їх. Тепер у мене 48 олівців — коробка і ще одна, не почата», — згадує Василь Вакуленко.
Художник народився у 1942 році в селі Опришки Глобинського району Полтавщини. Його дитинство — це біль війни й світло мрії.
«Перед війною мій батько був головою колгоспу. Були брати: один — 1926 року народження, другий — 1929-го. Коли почалась війна, батькові наказали евакуювати із села скотину, машини, зерно — все. Він усе виконав, з’явився у Глобинський райком партії, і його залишили на підпільну роботу. Але знайшовся зрадник. Його арештували 1 травня 1942 року. Мені було 4 місяці. А дев’ятого вивезли в Глобине, де дев’ять днів катували. Потім живим закопали біля залізниці. Маму ганяли на роботу, старшого брата відправили в Німеччину, меншого — у 12 років — забрали в комендатуру. А я — немовля, цілий день лежав у колясці, поки мама не приходила з роботи. Отаким було моє дитинство».
З юних літ Василь тягнувся до мистецтва. У п’ять років у сільському магазині він вперше побачив репродукції робіт великих художників. Це була любов із першого погляду. У школі його талант побачив учитель, який доручив малювати на дошці — а учні мали повторювати за ним.
Після школи навчався в Університеті мистецтв на факультеті малюнку й живопису. З 1972 року працював головним художником Кременчуцького міського палацу культури, де пропрацював пів століття. Звільнився 19 березня 2024 року через хворобу.
Саме в палаці культури познайомився зі своєю майбутньою дружиною — пані Валентиною, режисеркою за освітою.
«Я зайшов у кімнату, де валявся папір із гардеробів. Там — фото, де п’ять дівчат. І мені сподобалась одна. Спитав у режисера, хто вона. А він мені: “Ти, з твоїм зростом і красою, навіть не плануй. Тут інженери, комсомол, вертолітчики — всі за нею упадають».
Та Василь обрав хитрість і наполегливість. І — добився свого.
Художник подорожував світом: Італія, Франція, Болгарія, Німеччина, Іспанія, Данія, Австрія, Туреччина… З кожної країни привозив етюди, замальовки, знання.
«Я стояв перед Ватиканом і не знав, як туди потрапити. Згадав — дали мені телефон посла. Зателефонував: “Я — художник з Кременчука, стою перед Ватиканом, з місця не зійду — помру з голоду, якщо не допоможете”. І він приїхав, прилаштував до якоїсь делегації. Я йшов із ними, нічого не розумів, але мені й не треба було. Я знав колекцію Ватикану напам’ять. Стою там, де чотири стіни розписані Рафаелем. Я — Василь із Кременчука, без батька, з колгоспу — стою в центрі світового мистецтва. І не вірю очам своїм».
З подорожей митець привозив не лише враження, а й знання. Зібрав понад 2500 книг і 3000 журналів із мистецтва, створив власну бібліотеку.
Його творчість багатожанрова: олія, пастель, соус, сангіна, акварель, вугілля, туш, графіт. Пейзажі, портрети, міські пейзажі, натюрморти — усе живе і дихає.
«Перевагу я надаю пейзажам. Але й портрети, і види міст, і натюрморти — люблю все», — каже Василь Вакуленко.
У 1983 році заснував об’єднання «Творчість» — спілку художників і майстрів декоративно-прикладного мистецтва, яким керує й досі.
Митець згадав і свою першу персональну виставку в Комсомольську (нині — Горішні Плавні). У день відкриття зал був повний людей, які прийшли на його мистецтво. Цього разу — так само. Він називає три найулюбленіші міста - Единбург, Вена і Горішні Плавні.
Василь Вакуленко — це митець, який не лише малює світ, а й надихає його. Учні називають його «учителем життя». Глядачі — «Айвазовським неба». Кожна картина — не просто образ, а відчуття, глибина, спогад, подих любові до України, до світу, до людей.
Його мистецтво — це світло, яке не згасає. Бо пензель Вакуленка малює не лише фарбами, а серцем. І ця любов — залишиться назавжди в кожному, хто хоча б раз побував у його творчому просторі.
Світлана Павленко за матеріалами Телеканал ГОК
