Декілька уламків від снаряду потрапили у ліву руку і роздробили кістку, після чого йому довелося її складати 4 операціями.
Сьогодні його називають так званим «обличчям» Кременчуцького РТЦК. Туди він прийшов два роки тому – до поранення та контузії під час Захисту України. Проте до роботи у військкоматі, молодий, 24-річний Богдан Печенюк встиг побувати в АТО (з 2021 року), а згодом стати на захист України з початку повномасштабного вторгнення. А далі врятуватися, пройти затяжне лікування і тепер допомагати громадянам у військкоматі.
Нещодавно Богдана було нагороджено відзнакою ІІІ ступеня «За мужність».
Його історія почалася ще три роки тому, коли він пішов нести службу у бойовому підрозділі 30-ої бригади третьої механізованої частини біля Горлівки та Зайцевого (Донецької обл.).
«Від окупантів стояли на відстані 60 метрів. Так службу там несли 4 місяці. А потім відбувалися ротації і з кожним місяцем ставало все гарячіше і гарячіше. Згодом виїжджали на бойові, утворилися перше і друге відділення. На той момент були у піхоті», - починає розповідати він.
Контузія та поранення
У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, напрямки були тяжчими. А серед роботи - і штурмові завдання. Тут Богдан став командиром однієї з бригад.
«Мої хлопці, мої козаки загорілися і ми поїхали на штурмові позиції. Спершу їхали в район Миколаївки та Білогорівки. Позиції штурмували та тримали 7 діб. Орки накривали нас артилерією, танчиками, з саушок, і чим лише можна. Припускаю, що саме за це я і отримав нагороду», - коментує далі він.
Довелося хлопцеві і отримати поранення – сталося це під Богданівкою, що у 4 км від Бахмуту.
«Було завдання втримати посадку. Разом із сусідніми бригадами ми їх тримали. Проте сусідню бригаду було майже розбито і вони приєдналися до нас. Потім по нас стався черговий артобстріл, звідди виносили багато поранених хлопців. І от, коли уже усіх своїх хлопців загрузили - спрацював неначе закон підлості – новий приліт снаряду по нашому місцю», - пригадує Богдан. Та припускає, що перед цим їх місце, скоріш за все, було висліджене квадрокоптером.
Проте зауважує, що навіть з усією складністю поранення йому відносно пощастило – тоді декілька уламків, що відбилися від поверхні, потрапили в ліву руку. Один з уламків роздробив кістку руки та трицепси. Було втрачено багато крові. Проте пощастило саме у тому, що вони не зачепили нерви.
«Той день я ніколи не забуду, бо пов'язаний з днем народження мого племінника. У нього день народження 5 березня, а це сталося 4-го. Інколи так хочеться це все забути, а воно не забувається», - додає він.
До медичної позиції було близько кілометра. Туди дістався разом з побратимами. А далі медичні установи чергувалися одна за одною: Дніпро, Київ, Чернівці. Загалом було проведено чотири операції і у висновку, кінцівку врятовано. Після затяжного лікування Богдана перевели до РТЦК та СП.
Лялька-оберіг
Серед того, що допомагало багато разів йому залишитися живим у складній ситуації – називає маленький оберіг – ляльку-янгола, створену дівчинкою. Її колись разом із солодощами та іншими консервами волонтери передавали військовим. Того дня воїн поклав ляльку під бронежилет.
«Діти для мене – це взагалі святе. А по-друге, це наше наступне покоління. І від них отримати оберіг - це справді щось. Тоді, після контузії, я не знайшов броніка. Коли його зрізали, загубилася і лялька. Але якби зараз це вдалося, я би знайшов ту ляльку і зберіг би для своєї сім’ї», - його слова.
Про відношення людей до військкоматів та тих, хто зараз потрібен на фронті
Тож зараз, працюючи у РТЦК, Богдан дивується деякому ставленню цивільних до працівників військкомату.
«Коли ти знаєш, як військові захищають країну, як багато працівників були на передових, мене дивує упереджене ставлення. І дивує відношення чоловіків до ТЦК. Якщо вам видали направлення на ВЛК, це не значить, що вас пошлють штурмувати посадки».
Немає воєнного, що не виконував би свій обов'язок, але у кожного він свій.
Людина за спеціальністю може займатися програмуванням і вона теж може допомагати людям. Це і програмування, і збирати квадрокоптери, і ремонтувати машини. Людей цих мало, таких спеціальностей не вистачає. Я знаю на собі, що війна війною, і що там ранять, контузять, убивають.
«Ніхто не хоче воювати. Але зараз такий час, що оркам треба давати відбій. Хоч Україна і маленька, але ми нормально даємо їм клинки. Хоч у нас не багато техніки, у нас хлопці, так сказати, «виграють душею». Якщо порівняємо ситуацію російських солдат, яких відправляють і кидають на нуль, а позаду їх чергує підрозділ, щоб ніхто бува не вернувся, як це було з вагнерівцями - мовляв, якщо назад повернувся - розстріляють. У нас такого немає. Хлопці пішли самі і вони знають, за що вони пішли. І в першу, чергу, за перемогу, за те, щоб ми могли тут жити у мирі, щоб наші діти отак, як зараз, бігали по парках, а ми, як зараз, могли говорити», - підсумовує він.
Ліна Романченко
Фото авторки
Відео Ігоря Борисевича