Ексклюзивне інтерв’ю.
Доки уже майже два роки триває повномасштабне вторгнення – в умовах стресу, «прильотів» та інших негараздів, чимало українців так і не покинули свої домівки. Адже вдома – гріють навіть стіни, не зважаючи ні на що.
Кременчуцькій газеті вдалося поспілкуватися з переселенкою - Ніною Іванівною Резніченко, яка наважилася покинути селище Никифорівку, що у Бахмутському районі лише у травні цього року. Жінка, як і інші її близько 40 односельчан, чекала завершення війни. Проте в один з моментів постало різке питання збереження життя.
- Ніна Іванівна, я так розумію, що вас війна застала не тільки в 22-му році, а ще значно раніше. Скільки, можна сказати, ви застали війну?
- От з самого початку. Як почалося воно? От як ви пам'ятаєте початок війни, тієї ще? Ну, початок, бомбили в нас, в нас недалеко, до нас не дійшло. Недалеко, мабуть, на кілометрів за шість упала бомба, в лісі(ще в 14-му році). Так, так, до нашого села не дійшло. І далі воно пішло по Слов’янську туди, до Донецька. Ну, до нас не дістало в 14-му.
- І ті роки, до 22-го року, слава Богу, було відносно спочатку, так?
- Так, так, нічого, все нормально було. А потім оце все у 22-му році, на вихідній, до нас перші заселилися воєнні, наші українські воєнні. Ну і так, ми з ними жили нормально, все було.
А уже в 23-му році, 2 січня у нас перші були прильоти на село. Із 22 січня ми чули, як почало частенько бухкати, бухкати, бухкати. А 19-го в нас загорілася школа після чергового прильоту.
- Пані Ніна, виходить, що ви там були більше року. А багато на той момент залишилося в Нікіфорівці, ваших друзів, близьких?
- Зараз більше 40 людей залишилося там. Можна сказати, що я виїхала остання з тих, хто виїздив. Для мене ті, що залишилися, після мене ніхто не виїжджав. А так всі виїжджали. Лишилися самі стійкі, адже це не просто втриматися. А от наприклад, там от прильот. Ну, летить, свистить, не долетіла, упала там десь, не долетіла. Тоді летить знову, ага, це перелетіло. Ну, от от таке. А було, може, не дай Бог, що там по цивільних чи ранило, чи не дай Бог, убило? Так. Були такі випадки? У нас нікого не вбили. Ага. У нашому селі. А рідне село, там загинули люди, звісно, в Васюківці. А яке це село? Васюківка. А що там, ракета пролетіла, так розумію?
- Бої за дорогу з Лиману до Бахмуту
- Там, у той момент, там от в Соледарі, і там дорога проходить на Лиман, там йде дорога. І от за цю дорогу воюють. І отоді дістається і до нас. Адже вона стратегічно вигідна росіянам. І ті, і ті, і ті по цю сторону стоять, а ті по ту сторону стоять. І це так, від нас, мабуть, з кілометрів 7 вона. Ну, ми в глибинки, ми від цієї дороги далеко. І от Харків-Ростов траса йде теж там кілометрів 8.
22-г травня до нас ото прольоти були, збили, а я 26-го виїжджала.
- Пані Ніна, а що послужило, що от ви уже не витримали?
- Прольоти до моєї сусідки за глухою стіною, прямо в двір прольот був. Що саме прилетіло - я так і не зрозуміла. Але вікна повибивало і кусок хати отак відвалило. Ямка була не дуже глибока. Але і в мене на сараях дах злетів, повилітали вікна. І я тоді, ми попросили наших воєнних, вони допомогли позабивати вікна дошками. Ну, нема, нема. От отак. Я зрозуміла.
- Так розумію, вашим рідним вдалося раніше виїхати, так?
- Вони до повномасштабного вторгнення були у Маріуполі. Після початку всього, що там відбувалося, їм вдалося 18 березня виїхати на Львівщину до Золочева. А згодом і до Кременчука.
- І тут уже у вас онук пішов до школи?
- Так, цього року уже ходить до 2-го класу, 19-тої школи.
- Пані Ніно, ви кажете, що залишилося там 40 людей. Ви з ними підтримуєте контакт?
- Так. І як вони зараз, не планують так само поїхати? Ну як, поки казали, сидимо тут півтори-два години в підвалі. Це коли 7-го числа казали, що було там 27 прильотів. Дуже багато розрухи. Там хат залишилося одиниці.
- Під час повітряних тривог ви теж бігли в підвал чи в погріб?
- У нас підвалу нема. Інколи в погріб, інколи до сусідів. Уже як 22-го травня було т'ять прильотів і я побачила, як лягають будинки і я кна моєму будинку злетів дах – прийняла остаточне рішення.
- А ви застали останній приліт на вулиці?
- Ні, в будинку, спала. Розбудило. А потім уже як встала, прийняла рішення збиратись.
- А от що б ви назвали найстрашніше за оцей час?
- Найстрашніше - це як летить над головою. Ну це я застала в Кременчуці, це дуже страшно.
- А як туди продукти довозять – при такій ситуації?
- До нас приїжджали волонтери: один був з Франції, один з Польщі, і дівчинка з ними була перекладачка..
Так, постійно возили їжу, більше року. А також приїжджали, евакуйовувати людей.
- До речі, про евакуацію. Як вам вдалося виїхати?
- Мене вивезли відтіля воєнні. Саме прильоти були о 2-ій годині ночі. А я виїхала о пів на четверту.
- І ви тоді поїхали куди одразу?
- Я приїхала в Слов’янськ, там переночувала у знайомих. А уже далі газелькою в Кременчук.
- Дім сниться часто?
- Ледь не кожен день.
- А от якби вже ви знали, що закінчилась війна і ви знали, що ваш будинок вцілів, ви б повернулися?
Я жду і знаю, що дочекаюся. Наш будинок цілий, слава Богу. Поки стіни є – поки і цілий. Найдужче сумую за своїм садом, за деревами, за землею. Нас ось сюди евакуювали чимало людей: до Кременчука, Миргорода, під Полтаву. І я всім вам страшенно вдячна. Але вірю у Перемогу і повернення. Бо надія помирає останньою.
Нагадаємо, Кременчужанин 9 місяців повертався додому з росії, подолавши тисячі кілометрів
Благодійний фонд Артема Марченка роздав постільну білизну та продуктово-гігієнічні набори для ВПО.
Ліна Романченко
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
